Розділ 1

Чи відчували ви коли-небудь, що ваше життя крутиться по колу? Кожного дня відбуваються ті самі події, вас оточують одні й ті ж люди, погода. Нічого нового. Ніяких змін. Час і простір ніби стискаються навколо. Проєктор зламався й постійно показує лише одну картинку. Хочеться щось змінити, вийти з цієї пастки, але реальність не відпускає. Бо ж куди ти сам від себе підеш? 

Я дивлюся на квадратний рот свого керівника, який вкотре повторює моє ім'я й бризкає слиною:

— Любо! Любо, ти взагалі мене слухаєш? Чи для кого я все це розповідаю? Та що з тобою відбувається останнім часом?

— Так, я слухаю, — кажу, не в змозі відвести погляд від його рота. Здається він міг би легко заковтнути велике яблуко, навіть не жуючи. — Я просто задумалася.

— Коли ти на роботі, то думати не повинна, — видає він фразу, від якої все стає на свої місця.

“Авжеж, — розмірковую я. — В тому і проблема, що тут напружувати мізки не треба. Тому все так по-дурному і працює”.

Прослухавши ще п'ятнадцять хвилин лекцію про те, як потрібно поводитися на своєму робочому місці та як треба цілувати дупу іншим керівникам, щоб у них складалося добре враження про наш відділ, повертаюся до свого столу.

— Звільнив? —  питає колега й за сумісництвом подруга Оля. Вона підходить до мене ближче. Дивиться співчутливо, готова підставити своє дружнє плече, втішати й витирати мої сльози.

Я хитаю головою й плюхаюся на стілець, який здається навіть не поворухнувся від цього. Й не дивно — за останні пів року я скинула понад десять кілограмів. Нервую багато. Колеги жартують, що бояться відкривати вікна, бо мене може вітром винести на вулицю.

— Маю до кінця дня зробити звіт по продажах за останній місяць. Цікаво коли, якщо вже п'ята вечора? 

— Бідолашна, — співчуває подруга. — Хочеш, я поговорю з босом? Від тебе майже вже нічого не лишилося. Не можна так знущатися з людини.

Я хитаю головою. 

— Лише гірше зробиш, — голосно зітхаю. Зав'язую свої темні кучері в гульку й втуплююся очима в екран лептопа. Треба показати кількість проданих за квартал телескопів, біноклів та додатків до смартфонів, які допомагають розпізнавати об'єкти на нічному небі. Окремо вивести боржників і тих клієнтів, які вже розрахувалися. 

Через п'ять годин, коли всі давно розійшлися по домівках, я нарешті закінчую робити звіт й мій шлунок стискається від неприємного передчуття. Тепер мене точно звільнять. З двадцяти двох клієнтів у списку заплатили лише троє. В мене найгірший рейтинг серед колег. Ну не вмію я гроші у людей вимагати. Просто не виходить. Прикріплюю графік з боржниками до електронного листа керівникові, натискаю на кнопку “Відправити”. Потім збираю речі та волочуся на вихід з офісу.

До найближчої станції метро сім хвилин, що зазвичай рахується як досить коротка відстань. Але саме зараз, о десятій годині вечора це відчувається по-іншому, не так райдужно. Порожня алея, жодної людини навколо. Авто, які пролітають повз викликають більше занепокоєння ніж відчуття, що я тут не сама. Провулки витріщаються на мене своїми темними бездонними очима. З доброго те, що зараз травень. На вулиці порівняно тепло. Можна вже не носити зимовий одяг. І я цьому несказанно рада. 

Тому зараз йду, насторожено зиркаючи навколо, в короткій спідниці й майці. Вранці було тепло і якби не дурне завдання керівника, то не довелося б добиратися додому поночі та ризикувати привернути небажану увагу. Спускаюся східцями до станції. На платформі майже нікого немає. Старий дідусь стоїть неподалік від мене й кашляє. Дві дівчинки підлітки на іншому кінці платформи щось захоплено обговорюють.

Я переводжу погляд на колії. Їхати мені хвилин п'ятнадцять — двадцять не більше до станції Героїв Дніпра. А там на мене чекає кіт Лаврентій і відкладене на вечір тістечко для підняття настрою після робочого дня. При згадці про мого рудасика я всміхаюся. Він, мабуть, дивується де це забарилася хазяйка й чого його не годують. З нетерпінням чекаю на поїзд. 

Зазвичай вони ходять регулярно, але зараз, можливо через пізній час, затримка понад десять хвилин. Я знову дивлюся на годинник — вже п'ятнадцять. Стурбовано кручуся на місці. Поглядаю на старого, але йому байдуже. Дідусь водить пальцем по екрану смартфона — вочевидь щось читає. Дівчата продовжують весело щебетати. Здається непокоюсь лише я. 

Нарешті чую характерний звук поїзда, який наближається. Він зупиняється і я пірнаю всередину. Мене накриває дивне відчуття. Ніби щось не так. Я дивлюся по сторонах й розумію, що саме — вагон порожній. Повертаюся до дверей, які зачиняються й помічаю, що дідусь й бровою не повів, взагалі ніяк не відреагував на прибуття поїзда. Він продовжує водити пальцем по екрану телефона й ворушити губами.

“Дивно, — думаю я. — Наступний може і не приїхати. Чому він його пропускає?”

Я востаннє глянула на дідуся і на дівчат. Вони продовжують ігнорувати мене і поїзд, який рушає.

Знизую плечима й сідаю. Спираюся боком до поручня. Хочеться спати і їсти. А ще, щоб хтось погладив по голівці та розповів казочку на ніч. Ну і від великої шоколадки я б також не відмовилася. 

Тривожне відчуття не покидає мене. Дивлюся на годинник й розумію, що поїзд наближається до зупинки Оболонь і має потроху гальмувати. Проте цього не відбувається. На повній швидкості він пролітає повз станцію. Я перелякано кліпаю очима. Вскакую на ноги. Але що я можу зробити? Що тут в біса коїться я поняття не маю. Може у поїзда не працюють гальма? Таке взагалі буває? Або водій заснув чи відійшов кудись. Це звучить ще більш фантастично. Куди він врешті міг піти з власного поїзда. 

Ми проносимося повз станцію Мінська й мій лоб вкривається холодним потом. Що робити? А якщо у водія серцевий напад? Може там нікого немає поруч? І тепер поїзд мчатиме поки не вріжеться у кінець тунелю? Що тоді буде зі мною? А може він не зупиняється, бо тут не мало бути пасажирів? Може він їхав у Депо чи де вони там стоять вночі, а тут я заскочила? Не дарма ж дідусь з дівчатами не зайшли всередину.