Кінцева станція

         – Обережно двері зачиняються! Наступна станція – «Шулявська», – оголосив електронний голос.

У вагоні київського метро виявилося напрочуд не так багато пасажирів для вечірньої години пік. Хоча мені не доводилося користуватися метрополітеном останні п'ять років, але так вийшло, що цього вечора захотілося згадати студентські роки. І це не дивно, адже сьогодні я зустрічався зі своїм другом Дмитром, з яким п'ять років провчився у київському «політеху». Ось тому й нахлинуло на мене.

Атмосфера «підземки» особлива – ніби в іншому світі. Запах вентильованого повітря, змішаний із промисловою смолою шпал, ніби заспокоював та дозволяв поринути у свої думки.

Цього вечора справді не так людно в метро. Мені навіть удалося знайти вільне місце у вагоні. До станції «Берестейська» я, як приїжджий із провінції, розглядав людей, розклеєні рекламні флаєри та відеоролики на моніторах, вмонтованих до стелі. Схоже, як і п'ять років тому – нічого не змінилося.

Адаптувавшись до обстановки у вагоні, моя рука сама потяглася до кишені за мобільним телефоном. Знову виникла потреба у соціальних мережах. Останнім часом залежність від отримання нової інформації буквально поглинула сучасний світ, зокрема й мене. У шаленому ритмі подій вже не обійтися без такого підживлення. І як тільки мозок починає «задихатися» від нестачі інформації, то подає сигнал тілу про пошук джерела для угамування своїх апетитів. А джерелом такого підживлення є підключений до інтернету мобільний телефон, який зазвичай знаходиться в найближчій доступності.

Швидкість інтернету в метро досить низька, але мені вдалося зайти до фейсбучної групи «Всесвіт усередині нас», де я постійний учасник. На цей раз у групі відкрили дискусію про ймовірність існування дев'ятої планети в Сонячній системі. І тут звичайно ж я вступив у суперечку, тому що є прихильником цієї теорії. Учасник під ніком «Злий плоскоземелець» допікав мене своїми безглуздими аргументами. Я не міг зрозуміти, чи задля розваги він займався тролінгом у групі чи справді вважав, що Земля плоска? Адже, судячи з грамотності написання коментарів у цій дискусії, ніколи не скажеш, що ця людина дурна і не знає таких примітивних аксіом світоустрою. Але все ж таки я увійшов в азарт і продовжував на нього реагувати та писати відповіді на його зухвалі вигадки.

– Приятелю, в тебе не буде водички? – почув я збоку.

Повернувшись у бік голосу, я побачив дивну людину, що сиділа поруч. Чоловік середніх років у брудному робочому одязі та незвичайній формі будівельної каски дивився на мене втомленими очима, ворушачи пересохлими губами. Ну, всяких фріків можна зустріти в метро, ​​але цей був якийсь особливий. З одного боку, начебто схожий на звичайного робітника, але з іншого боку, він зовсім незвичайний. Хоча б той факт, що на дворі серпень місяць, а він сидить у високих теплих чоботях, схожих на унти, надавав йому певної містичності. Дивлячись на його пересохлі губи, мені раптом дуже захотілося пити, і я згадав, що перед спуском у метро викинув у урну половину недопитої пляшки води. Зараз я пожалкував про це. Але я не став далі утримувати свою увагу на фріці, що сидить поруч. «Ну, ще один підвид божевільних», – вирішив я.

– Вибачте, я не взяв із собою води, – відповів я дивному будівельнику, а сам подумав: «Звичайно, тебе сушитиме – в таку спеку в хутряних чоботях та теплому комбінезоні».

Я відвернувся від нього та продовжив «залипати» у мобільному телефоні. Інтернет став настільки повільним, що я ніяк не міг відправити комент «Злому плоскоземельцю», і це мене хвилювало. «Ну, тепер цей бездар точно подумає, що мені нема чим відповісти на його «плоскі» докази про форми планет», – дратувався я.

– Ти розумієш, у мене молодша дочка захворіла. У неї сильний жар, тож мені довелося свою пайку води віддати їй… Я зараз на зміну, а робота хоч і престижна, але тяжка. Сильно пити хочеться, а за лід – ну, ти сам знаєш... повна ізоляція.

«Престижна робота?.. Який лід? Яка ізоляція?» – подумав я і здивовано подивився в очі дивакуватого будівельника.

– А в тебе пайка води велика? Ти на якій ділянці працюєш? – продовжував він городити щось абсурдне.

– Я на кінцевій виходжу – на Академмістечку – якщо хочете, то я куплю вам там води, – спробував я бути ввічливим, хоч розумів, що купи йому води, то потім і не відстане.

– Гм... Я теж на кінцевій виходжу, але там уже не буде води.

– Станція «Житомирська», – оголосив електронний голос.

Як не дивно, але всі пасажири вагона вийшли на цій станції, і навіть у сусідніх вагонах уже нікого не було видно. Але цей дивний будівельник залишився сидіти поряд. Я якось насторожився і став крутити головою, щоб переконатися, чи це дійсно станція «Житомирська».

– Потяг далі не йде? – довелося мені запитати у будівельника, на що він тільки здивовано підняв брови.

– Наступна станція – кінцева, – оголосив електронний голос.

«Фух», – видихнув я. «Невже тепер ніхто не їздить до Академмістечка?», – поставив я собі питання.

Стало незатишно сидіти поруч із дивним типом, тож я підвівся і став біля виходу. Інтернет все не з'являвся, і мені не вдавалося відправити, здавалося б, таку нищівну відповідь на коментар «плоскоземельця». Але я наполегливо продовжував натискати кнопку «Надіслати».

– Станція «Академмістечко». Кінцева, – оголосив голос із динаміків вагона.