Глава 9. Перше змагання — частина 2

Білка знов реготала немов скажена, а я завмер, ошелешено кліпаючи очима.

«Ґра:т»? Вона, та білка, сказала «Ґра:т»?! Тобто, мова про ту саму розпіарену віртуалку всіх часів та народів, створену не менш розпіареною корпорацією?

І давно, цікаво, розпіарені корпорації проводять віртуальні турніри в підворіттях? І чому, коли я читав про всесвіт «Ґра:т» в нейронеті, я ніде не бачив відомостей про ці змагання на чолі зі скаженою білкою?

Всі ці думки пронеслися моєю головою зі швидкістю світла — я навіть обдумати їх як слід не встиг. А за мить взагалі забув про все — змусило навколишнє середовище. Адже, п'ятеро людей з-поміж тих, чиї фотографії зображав ретранслятор, вже зібралися на сцені. Не вистачало шостого — мене. Всі чекали моєї появи, але я, збитий з пантелику, не знав що робити. Тому просто стояв на місці як бовдур. Так минула хвилина, може, дві, а потім у білки-коментатора урвався терпець. Вона стала кричати в натовп, кликати мене, вигукуючи фразу «номер шість» замість мого ім‘я. Її крики підхопила аудиторія, і вже за мить хтось з тих, хто стояв поруч зі мною, впізнав мене. А ще за мить мене вже схопили за руки та потягли крізь натовп на сцену. Я настільки офігів від всього, що спочатку розгубився. Потім злякався й тільки після цього почав вириватися, але в такому натовпі це виявилося важко. Тож все закінчилося тим, що мене випхали — доволі нечемно — до сцени. Так я опинився віч-на-віч з голограмою скаженої білки.

— Щоб в тебе вічка повилазили до гори дриґом! — прогриміла вона таким басом, що я мало не оглух. — Ти забираєш наш час, чоловіче! А ми тут таке не любимо! Правду я кажу, товариство, м?

Натовп схвально загомонів, а я спробував удати, що не чую його, та зосередився на білці:

— Не любите, коли витрачають ваш час? Як прикро… А я не люблю, коли мене тягнуть біс знає куди без дозволу!

— О-о… — білка схилила голову в бік та з раптовою серйозністю огледіла мене. — Новачок з характером. Чудово! Чудово!

І з цими словами білка заплескала у долоні наче мала дитина, якій подарували давно обіцяну іграшку. Очі її заблищали, вуха смішно затряслися і взагалі в цей момент вона виглядала настільки чарівно, що мені закортіло її вдарити.

— Не бачу нічого «чудового»! Я не збираюся брати участь у цьому вашому лайні. Я навіть правил не знаю! Хто ви взагалі такі? І звідки у вас моє фото, чорт забирай! Я не дав його вашій конторі, якою б вона не була!

Білка, почувши моє зізнання, припинила удавати з себе чарівне мультяшне звірятко й, закинувши голову назад, зареготала.

— Ви це бачили, панове? — спитала вона, звертаючись до аудиторії. — Наш сьогоднішній новачок ну прямо зо-о-овсім новенький. Анічогісінько він не знає!

Натовп відреагував по-різному: хтось сміявся, хтось лаявся. Були ті, хто вимагав припинити втрачати час та почати вже «ту всрату бійку». Білка проігнорувала всіх.

— Слухай сюди, номере шість: всі потрапляють на турнір випадково. Не вони вибирають, а їх вибирають. Бо так влаштоване саме життя: це воно завжди дрючить тебе, а не навпаки. Хіба ні?

Білка всміхнулася, дивлячись на мене з цікавістю. Я ж хотів заперечити, але не зміг. Бо… Чорт. Нехай ця скажена тварина у скафандрі, її неадекватна аудиторія і все навколо бісило мене до нестями, але треба визнати: тварина у скафандрі має рацію. Моє життя дійсно дрючить мене постійно. Не я керую ним, а хтось чи щось постійно керує мною. І сьогоднішній день — яскраве тому підтвердження.

— У-у… бачу, ти, номере шість, згодний зі мною, — задоволено пирхнула білка. — Ти на собі відчув, яким кепським буває життя, так? Якої шкоди можуть завдавати тобі ті, кого ти навіть не знаєш, ґа? Як бісить, коли хтось чи щось постійно заважають тобі, б'ють та плюють на тебе, а ти не можеш дати здачі, бо не маєш влади, не маєш впливу, не маєш сили аби досягти тих, хто насправді керує твоїм життям? А знаєш шо? Тут, у світі «Ґра:т», у тебе є шанс це виправити. Дати здачі. Спустити пару. Винести всіх. Завоювати вплив та повагу, як наша пані Несті…

— Несті — агонь! — крикнула якась дівчина в натовпі. Її дехто підтримав, але інші порадили стулити пельку та «відсмоктати тій Нести, якщо вона так подобається». Після цього почалася суперечка, від якої у білці, здається, покращився настрій.

— Бачиш? — спитала вона в мене. — Це є вплив. Сила. І ти в «Ґратах» її можеш отримати. Умови прості: змагайся, перемагай, заробляй. Більше перемагаєш — більше заробляєш і більше сили маєш… Чорт забирай, та я вже той поет! — Білка пирхнула. Я ж проігнорував це, мою увагу раптом привернуло слово «заробляй». Я навіть перепитав:

— То ви платите гроші?

— О, бачу тебе цікави…

— Скільки? — перебив я її. Вона завмерла на мить — схоже, не звикла аби її переривали. А потім гидко всміхнулася:

— Доєднуйся до змагання — і дізнаєшся. Або не доєднуйся та вали звідси нахєр. Тобі вирішувати.

— Так, вали нахєр, номере шість. Ти всіх затримуєш. Дістав скиглити вже!

Це викрикнув хлопець з тієї п'ятірки учасників, що стояли на сцені. Він виглядав молодшим за мене, мав розхристане темне волосся, придавлене трохи величезними навушниками.

— Саме так! Я, в біса, прийшов змагатися, а не лекцію слухати! — погодився товстун у шкіряний куртці. Дівчина мого віку навпаки підтримала мене, намагаючись сказати що, вона теж тут вперше і розуміє мої почуття. Та інші її не слухали, освиставши натомість. Добре, хоч помідорами не закидали…

Втім, мене це все не дуже хвилювало. Я просто стояв, обмірковуючи все почуте. Єдине питання крутилося в голові:

«Чи варто мені ризикнути?»