Глава 7. А ти у грі? — частина 4

Звісно, бачитися з Дамом мені в той вечір не хотілося. Я був злий, аж руки чесалися щось вдарити. І це цілком могла б бути голова Дама, враховуючи, що то він здав мене «Молоту».

Але Дам наполягав з нетиповою для нього впертістю. Написав навіть, що розмова наша — мало не «питання життя й смерті». Звідки ця драма в нього, цікаво? Він, звісно, людина дуже емоційна, але начеб-то не настільки…

Втім, біс з ним!

Я все одно проїжджатиму станцію «Лівий берег» на шляху додому, тож вийти на ній не так вже й важко. Важче буде не плюнути в Дама, коли його побачу…

Він вже чекав мене, коли я вийшов з вестибюля станції, попри те, що від початку ми домовлялися зустрітися в барі поруч. І попри те, що йому скоро стукне п'ятий десяток, виглядав він ефектно. Високий, широкоплечий, з акуратно підстриженою борідкою та густим волоссям, що ані трохи не мало ознак лисіння. З шиї в нього стирчав провід, що потім зникав за вухом — імплантати зору та слуху Дам встановив ще у сорок років. Він також часто носив навушники, хоча нк-чіп дозволяв прослуховувати музику і без них. Але Даму подобалося слухати метал так, як робив його батько до цього.

Побачивши мене, Дам махнув рукою, його губ торкнулася слабка посмішка.

— Ти сьогодні пізно, бачу, пішов з заводу…

— Я думаю, ти знаєш, чому.

Він насупився, стиснувши губи. Потім кивнув та сказав:

— Як пройшла розмова? Той скот нічого тобі не зробив?

Ось тут я не стримав смішка. «Нічого не зробив»? Ну, як сказати…

— Отже, щось сталося, — впевнено підсумував Дам. — Ти в порядку?

— Послухай, Даме. У мене настрій гірше, ніж в «октанівців» після того, як їм надрали сраки під Кальцусом. То давай ближче до справи. Чого тобі треба?

Він зніяковів від мого питання. Відвів погляд у сторону, мить мовчав. Потім сказав, що краще нам не розмовляти посеред вулиці, тож ми зайшли в бар.

— Послухай, Данко, — заговорив Дам, коли ми всілися та замовили пиво. Точніше, він — пиво, а я — сидр, бо ненавиджу пиво. — Я перепрошую, що змусив прийти тебе сюди, особливо враховуючи важку розмову з «Молотом». Повір, мені з ним не було легше. Але головне не в цьому. Я маю в тебе дещо спитати.

Тут Дам’ян замовк, бо нам принесли напої. Хоча нашим офіціантом був робот, мого друга це все одно стримувало, що, в принципі, правильно, враховуючи кількість датчиків та камер на тих бляшанках.

— Ти можеш сказати, про що питав тебе «Молот»? - нарешті заговорив він, насупившись так сильно, що аж став виглядати старше.

— З чого раптом тобі це цікаво настільки, що не терпить до завтра?

— Бо це дуже важливо саме зараз… — Дам помовчав трохи, потім спитав:

— Він не питав в тебе нічого… дивного? Чи, може, пропонував… Було щось таке?

Я не відповів, тільки примружився, уважно оглядаючи свого друга. Чи варто йому казати правду? Сам Дам’ян моє мовчання оцінив швидко і вже за мить зробив правильний висновок:

— Значить, було. Сучий виродок… Він і мені дивні речі заливав! Розпитував в деталях про всіх у бригаді… Але нащо? — Тут Дам замовк, насуплено оглядаючи свій кухоль з пивом. Потім подивився на мене:

— Послухай, Данко! Прошу, будь вкрай обережний з ним. Думай, що говориш йому. Якщо ти не фільтруватимеш власні слова…і базікнеш зайвого, хтось може…

Він не договорив. Просто передумав в останню мить і зітхнувши, глитнув пива. Я ж відчув, що закипаю. Чого раптом всім закортіло пограти у шпигунські ігри моїм коштом?! Один просить розказувати все, інший — навпаки, вмовляє мовчати… Що в біса тут коїться взагалі?

Напевно, мій настрій відобразився на моєму обличчі. Бо, Дам раптом спробував вибачитися:

— Я розумію, що те, що я говорю, звучить дивно. Вибач, друже. Але… я просто хвилююся. Цей «Молот» з «Октаном» щось винюхують на Заводі, розумієш? І хтозна, чим це обернеться для нас… Ти ж бачив, що сталося з Таковським та Мудилою? Їхня доля може стати нашою, якщо ми не будемо обережні.

М-м… Ну, це правда. Я збрешу, якщо скажу, що не боюся наслідків, що однозначно будуть після «співробітництва» з «Молотом». Втім…

— Даме.

Я насупився, огледівши приміщення бару.

— Ти, безперечно, маєш рацію, але чи не надто ти зараз панікуєш? «Молот» — та ще свинюка, але і ти не злочинець там якийсь… Ти навіть в армії був під час війни. Тож, якщо працюватимеш, як завжди, і уникатимеш поганої сторони нашого нового завцеху, то навряд у тебе будуть проблеми…

Шанс на це є принаймні. І він набагато вищий, ніж вірогідність того, що я безпечно покину з 37.47 у випадку, якщо я сам зіткнуся з «поганою стороною» нашого чарівного завцеху.

Але Дама мої слова не переконали. Він тільки похмуро всміхнувся та глитнув пива. Потім з такою ж похмурою веселістю тихенько пробурмотів:

— Якби ж то так, друже… Якби ж то так…

Хм?

Я примружився, відчувши неприємний тиск всередині від почутих слів. Щось тут не те… Як би мені не хотілося удавати, що Дам просто нервує надміру — а з його емоційністю то не дивно, — але… Його поведінка постійно переконує в іншому. Я не можу позбутися враження, що він щось приховує. І через це вже я сам починаю нервувати.

Дам’ян тим часом взяв себе в руки. Похмурий вираз зник з його обличчя, і коли він заговорив знову його посмішка виглядала більш… дружньою?

— Може, ти правий, і я дійсно панікую без причини. Та все одно, Данко, ти маєш бути обережний з «Молотом». Якщо він питатиме про когось з наших… думай, що говориш. Добре?

Він подивився на мене з надією. Я на нього — з недовірою. Потім, неочікувано навіть для себе, пирхнув. Роздратовано.

— А більше нічого не зробити?

Він завмер. Здивування нахлинуло на його обличчя, як хвилі на берег під час шторму.

— Ти сам мелеш язиком туди-сюди, то якого біса я маю бути «обережним»?

— А… тобто?

— Це ти напатякав «Молоту» про те, що я хочу звалити звідси?

Він не відповів, здивовано оглядаючи мене. Потім раптова згадка промайнула в його очах. Він насупився.

— Чорт… він сказав тобі?

— Не прямим текстом, але йому і не треба було. Я здогадався сам, бо крім тебе нікому не казав про свої наміри.

Він зронив погляд униз. Вираз його обличчя став зовсім похмурим. При цьому він мовчав. Десь хвилину я дивився на нього, намагаючись почути хоч щось у відповідь. Щось, що прояснить ситуацію та погасить мою злість на Дама, але цього так і не сталося.

— То ти, виходить, нічого не хочеш пояснити мені? — нарешті спитав я. Він похитав головою.

— Все… вийшло раптово, але, гадаю, тобі від того не стане легше, так? І якщо чесно, я радий… що так вийшло. Розкриття твоєї таємниці допомогло…

Як і раніше, він знов не договорив. Просто різко обірвав сам себе й уважно подивився на мене. А потім з похмурою рішучістю вимовив наступне:

— Так, допомогло. І за це я тобі вдячний.

Дідько!