Глава 6. А ти у грі? — частина 3

— Ти правда швидко все схоплюєш! — простогнав крізь сміх «Молот». Я ж похмуро оглядав його, не розуміючи, що такого смішного щойно сказав. — Якби всі були такі тямущі, як ти, ми всі б тут жили у мирі й злагоді…

Він потер ліве око, щоб прибрати сльози, що проступили від сміху. Після цього його увага знов зосередилася на мені, але вираз обличчя повністю змінився: будь-які ознаки веселості зникли, наче вітром здуло, погляд набув суворості, очі примружилися.

— Отже, слухай сюди, Данко. Мені не треба, аби ти відшукував якусь конкретну інформацію та пхав всюди свого носа. Просто працюй як працював та слухай, що говорять люди, запам'ятовуй та передавай мені.

— Що, от прямо все передавати?

— От прямо все.

— Навіть якщо це непристойні жарти чи скарги на псоріаз?

— Навіть якщо це непристойні жарти чи скарги на псоріаз.

— У вас… дивні вподобання.

Я не знаю, нащо це сказав. Воно просто само з язика зіскочило — напевно через нервування. Втім, я одразу ж пожалкував про свою нестриманість та, стиснувши зуби, кинув швидкий погляд на «Молота». Чи не розізлився він?

Як виявилося, ні. Кіборг тільки фиркнув та поклав сигару у рота.

— Кожний має недоліки. І допоки ти шануєш мої — у нас не буде проблем.

Може, я помиляюсь, але здається таким дивним чином він говорить мені не питати зайвого і взагалі мовчати допоки не спросять. Ну, міг би й не витрачати дарма повітря. Я, як ніхто, знаю, як працює «Октан». Хоч я й мав з ними справи давно, в дитинстві, і тільки як другорядний помічник, але вражень вистачило. Тож я не такий дурень, щоб ставати «октанівцям» впоперек горлянки.
 
Кіборг тим часом глибоко затягнувся, неодривно дивлячись на мене. Його ліве око при цьому затуманилось, втратило фокус, як це трапляється, коли людина про щось задумується. Тим часом праве око дивилося на мене так само пронизливо, в його глибині навіть щось промайнуло. В буквальному сенсі. Можливо, то через роботу імплантату, що, як я підозрював, вбудований в око кіборга. Якщо це так… можливо, цей імплантат продовжував слідкувати зі мною та аналізувати мою поведінку навіть в той час, коли сам «Молот» думками знаходиться десь в іншому місті. Клята біоніка…

— І на що ми там так прискіпливо дивимося? — раптово спитав кіборг. Його питання заскочило зненацька. Я навіть сіпнувся з переляку, і тільки після цього помітив, що ліве око «Молота» знов сфокусовано на мені. На його губах розплилася глузлива посмішка, окутана димом сигари, затиснутої між зубів. Вона дуже не гармоніювала зі словами, що він сказав:

— Я не люблю, коли на мене так довго дивляться, Данко, — з'являється враження, що людина щось замислила… А коли у мене з'являється таке враження — одразу хочеться розпустити руки…

Тут він схопив металевий термокухоль, що стояв на столі, біонічною рукою та стис його. Метал під цим натиском заскреготів, а за мить повністю зім'явся як та фольга з-під цукерок.

— Ти розумієш, про що я? — тихим вкрадливим голосом запитав «Молот», продовжуючи всміхатися як і раніше. Я нервово кивнув та відвів від нього погляд. Власне серце при цьому так застукотіло, що на мить я перестав чути всі інші звуки навколо… Чорт забирай!

— Хороший ти хлопець, Данко. Слухняний. Сподіваюсь, таким будеш і далі.

З цими словами кіборг викинув поламану кружку у корзину для сміття, що стояла поруч зі столом.

— Ти все затямив стосовно свого завдання? Якщо так — повтори мені, що маєш зробити.

Я зробив як сказано. Вислухавши мене, «Молот» задоволено кивнув і сказав:

— Добре. На цьому нашу розмову можна вважати закінченою. Дякую за співробітництво, Данко.

Ага, «співробітництво», щоб його перекосило! Я стис кулаки, але вголос своїх думок не сказав. Тільки спитав:

— Значить, я можу йти?

У відповідь «Молот» знов посміхнувся мені — весело й розслаблено. Наче це не він кілька хвилин тому грозився розчавити мене за те, що витріщався на нього.

— Можеш. Тільки постарайся відтепер працювати так, щоб я більше не чув дивних пліток про тебе, добре? І базікати зайвого про нашу розмову теж не треба... Але це і так має бути зрозумілим.

— Звісно. Як скажете, бос.

Він схвально пирхнув — схоже, моя слухняність дійсно доставляє йому чимало задоволення. Клятий збоченець…

— І останнє, Данко. Аби підсилити твою мотивацію бути слухняним, я нарахую штраф до твоєї платні в цьому та наступному місяці. Якщо не будеш робити, як я сказав, або робитимеш недостатньо — штрафів буде більше. Це — нові правила у нашій грі. Затямив?

В той момент я ще не розумів, наскільки встряв тоді. Тому відреагував на погрозу кіборга спокійніше ніж мав би. Але розуміння прийшло дуже швидко, у роздягальні, куди я попрямував одразу після розмови з «Молотом».

Там на той час був лише один із моїх колег по бригаді, але він вже збирався йти. Тож доволі швидко я залишився один і довго сидів, втупившись в одну точку, і водночас намагаючись приборкати хаос в голові.

Виходило хріново… Взагалі не виходило, якщо чесно. Думки, питання, емоції вирували в моєму мозку так, що голова почала боліти.

Як все так вийшло? Чому?!

Я намагався не привертати уваги до себе, майже не висловлював свої думки вголос, уникав «Октан» всіма можливими способами. Я тихо жив, збирав гроші, мріяв, майже вірив, що одного дня вирвуся звідси… Але «Октан» знов перекреслив всі мої плани. Легко, граючи, плюючи на мене та на моє життя так само як на асфальт під своїми ногами.

Чому це так?

Чому хтось чужий постійно втручається в моє життя?

Чому ці самі «чужі» просто не можуть жити своїм життям і не створювати проблем іншим?!

Риторичні питання, я знаю. Але від того не стає легше. Навпаки. Мені до біса не хотілося допомагати «Молоту» чи «Октану». Стати шпигуном просто на власній роботі? Для чого? У які ігри грає той клятий «Октан» зараз? Шукає революціонерів серед мужиків на Заводі чи що?!