Глава 5. А ти у грі? — частина 2

Розбиратися з дивним повідомленням було ніколи. Бо, коли я звернув увагу на час, зрозумів: я проспав. Після цього забув взагалі все.

Отямився тільки, коли опинився біля Прохідної номер 3. Я пройшов її о восьмій тридцяти. Тобто, на пів години пізніше, ніж мав би. Мій настрій після цього провалився нижче рівня полу, адже сьогоднішнє запізнення значило, що мені нарахують штраф до зарплати. І він не буде маленький.

Втім, це не єдина погана новина, що очікувала на мене. Коли я переодягнувся та взявся до роботи, нас всіх змусили зібратися у дворі, аби «заслухати повідомлення». За мить туди прийшов Василь Миколайович — керівник заводу власною персоною. А супроводжував його… клятий «Молот», щоб йому вдавитися!

Василь Миколайович завжди мав охайний зовнішній вигляд і носив дорогі костюми. Такий само костюм він одягнув і зараз, тому дуже виділявся серед грязюки, пилу, смороду та забруднених комбінезонів, що носили ми, заводські робітники.

— Отже, хлопці, — почав він, діловито оглядаючи нас. — Від сьогодні у нас на Заводі кадрові зміни. Якщо точніше, у вас новий завцеху. Як ви знаєте, пан Мотуцький нещодавно постраждав на Прохідній номер 3. Він наразі не може працювати. Тому його замінить пан «Молот» з шановної організації «Октан». Він… досвідчена людина та знає, як покращити роботу нашого цеху. Тож ви в надійних руках.

Василь Миколайович замовк і повисла тиша. Ну, наскільки вона взагалі може повиснути на території Заводу, де постійно гудуть преси, їздять авто та роботи. Ми з мужиками просто мовчки дивилися на свого нового завцеху, і, впевнений, в кожного зараз крутилася лише одна думка в голові: «Нам торба».

— Хм… Питання, може? — від нашого мовчання навіть Василь Миколайович зніяковів та кинув швидкий погляд на «Молота» — хотів напевно переконатися, що той тримає при собі свою біонічну руку. Той, бачачи це, посміхнувся тією самою глузливою посмішкою, що я вже бачив у нього, та, вийшовши вперед, сказав:

— Питань не має, і це чудово. На цьому можна вважати церемонію знайомства офіційно закінченою. Ви ж не проти, пане?

«Молот» подивився на Василя Миколайовича. Той погодився, і після цього нас відпустили працювати. Хоча яка там робота? Після останніх новин хотілося хіба шо повіситися.

Звісно, всі гадали, які плани у «Молота» і як саме він буде керувати нашим цехом. І вже скоро ми це дізналися, бо після обіду наш новий завцеху взявся викликати нас поодинці до свого кабінету. Що цікаво: ті, хто повертався, не дуже то й розповідали іншим про що саме була розмова. Це доводило, що «Молот» або дуже просив про це не розповідати (а всі ми вже знали, яким переконливим він може бути), або тема розмови була настільки особиста, що мужики самі не хотіли розповідати. Навіть Дам’ян  похмуро похитав головою та сказав мені лише одне слово: «Потім». Все це не дуже додавало оптимізму…

І, як на зло, до мене черга дійшла тільки під вечір. Тож переступаючи поріг кабінету, я почувався себе як натягнута струна — от-от і лопну від напруги.

— Ага, Данко, проходь-проходь.

«Молот», закинувши ноги на стіл, широко усміхнувся мені. В цей момент він не виглядав таким страшним, як раніше, і це насторожувало.

— Сідай.

Кіборг вказав на стілець поруч зі своїм столом, і я зробив як вказано.

— Отже, Данко. Ти ж не проти, що я так тебе називаю? Ми ж тут всі свої…

— Навіть якщо й проти, не думаю, що забороняти щось представнику «Октану» — це хороша ідея.

 Мить він оглядав мене, потім закинув голову та зареготав, наче почув анекдот.

— У, а ти відвертий малий. Але розумний, швидко схоплюєш головне. Сподіваюсь, і далі буде так само. Отже, Данко. Я подивився твої особисті документи. І вражений.

— Чим це?

— Під час війни твій батько воював на боці «наших». І ти теж… Скільки тобі тоді було? Дванадцять?

— Я лише допомагав збирати дрони та дрібні робосистеми для військових.

— Так, хороше то діло. Було.

Останнє слово він особливо підкреслив, після чого замовк й діставши сигару з пачки, що лежала на столі, неспішно затягнувся. Я в ту мить напружився ще більше ніж раніше. Що? Що йому від мене треба?

— Під час війни ти добре проявив себе… як для малечі, якою ти був тоді. Але після неї щось змінилося. Ти не приєднався до «Октану», хоча з твоєю бездоганною біографією міг — тебе б прийняли з розритими обіймами. Замість цього ти пішов працювати на завод, колупатися у техновідходах… Хоча робота та важлива для нас, це правда.

Він затягнувся знов, уважно оглядаючи мене. Я теж дивився на нього і лиш тоді помітив, що очі в нього різного коліру. І сама зіниця у правому оці виглядає якось… неприродно. Отже, напевно, в «Молота» біоніка не тільки в руці, але й у голові…

— Я б насправді не звертав на тебе такої уваги, якби не деякі… плітки. От, наприклад, недавно мені почулося, що ти конфліктував з деякими хлопцями тут, що палко люблять «Октан»…

Він примружився. Вираз його обличчя раптово змінився — з дружнього на відштовхуючий, навіть хижацький. Я нервово стис руки, бачачи це, але мовчав, не збираючись ані спростовувати, ані підтверджувати його слова.

— Також я чув щось зовсім дивне. Кажуть, ти, ніби то, не любиш «Октан» і взагалі хочеш покинути Сектор 37.47…

З цими словами «Молот» виплюнув струмінь диму. Звісно, прямо у мене. Я закашлявся від несподіванки, і, якщо чесно, навіть зрадів цьому — бо інакше клятий кіборг точно помітив би мій страх. Страх та здивування.

Звідки він, в біса, знає, що я хочу покинути 37.47?! Я нікому не казав про це, лише раз базікнув Даму… Ні, стривай… Невже… Невже то Дам здав мене?!

— А-а, бачу, що мої слова привернули твою увагу. — «Молот» всміхнувся. Але погляд його, наче голки, пронизав мене, і від цього шкірою побігли мурахи. — Ти думаєш, звідки я все знаю, так? Ну, я вмію… вмовляти людей. Поруч зі мною вони завжди співають як пташки.

Він розсміявся власним словам. Через це тіло його затряслося, і шматочок попелу впав на його біонічну руку. Та він навіть не звернув уваги на це. Втім, раптово прибрав ноги зі столу та випростався. Потім схилившись ближче до мене, заявив:

— Відпускати таких молодих та талановитих, як ти, з Сектору 37.47 «Октану» не подобається, Данко. Навіть якщо ти сплатиш «відпускні», не факт, що тебе випустять… Але завжди можна домовитися. Завжди.

Він на мить замовк, наче задумавшись про щось. Потім вказав сигарою на мене й впевнено заговорив:

— Я пропоную тобі таке, Данко: стань моїми вухами та очима тут. Докладай про все підозріле. Якщо зробиш все правильно — «Октан» випустить тебе… Після того як сплатиш «відпускні», звісно.

І знов він замовк, втупившись на мене. На його обличчі розплилася мерзенна посмішка. Так може всміхатися лише самовдоволена, впевнена у собі людина, яка знає точно, що отримає все що хоче. Попри це, його очі залишалися… похмурими. Уважними. Вони слідкували за мною, відстежуючи кожну мою емоцію, намагаючись зазирнути просто в душу. Він… наче чекав. Чекав на мою реакцію. І напевно був готовий атакувати, якщо моя відповідь йому не сподобається.

Якщо це так, то я маю обережно обирати слова. Приклад Мудили це показав дуже красномовно…

Чорт забирай! Я зітхнув і спробував заспокоїтися. Вийшло кепсько, але мій голос хоча б не тремтів, коли я сказав:

— Добре. Про що саме я маю докладати?

Він не відповів. На мить його брови підстрибнули, в очах промайнуло здивування, наче він не очікував такої швидкої згоди від мене. Попри це, вже за мить він опанував себе, відкинувся на спинку свого стільця та голосно зареготав. Знов.