Глава 3. Кіберміць

Хм, а тут все виявилося не так, як я уявляв.

При згадці біонічних салонів уява чомусь завжди малювала щось на кшталт лікарні. Білі стіни, довгі коридори, медсестри на рецепції — ну, все таке. Але, увійшовши у двері салону «Кіберміць», я побачив велику світлу кімнату, заставлену полицями з книжками, фігурками, між ними розклали зразки різних імплантів та кіберпротезів. На стінах висіли постери й фото, що зображували кіборгів різного віку та статі.

Рецепції — у звичному її вигляді принаймні — тут не було. Зате була плазма. Величезна, більша за мою квартиру, напевно. Біля неї тусили два накачаних молодики, обидва — кіборги. Точніше, кіборгом був лише один, а інший мав низку імплантатів, вбудованих в руки і в голову. Живого робота він ще не нагадував, однак маленький процесор, закріплений на шиї, та кілька електродів на руках впадали на очі одразу.

Молоді чоловіки грали у комп’ютерну гру й один з них використовував для керування персонажем власні кінцівки.

Звісно, Сашко це видовище захопило з першого погляду. Він навіть завмер з відкритим ротом, з захватом слідкуючи за юнаком з біонічними руками. Я ж похмуро спостерігав за всім цим, раптово згадавши «Молота», навіть мурахи побігли спиною. Але його біонічна рука — бойового типу, а значить набагато функціональніша й небезпечніша. В нейронеті навіть базікають, що бойова біоніка здатна трощити бетон, брати на себе кулі та навіть стріляти лазером (хоч і обмежено).

Кінцівки ж цих молодиків виглядали набагато простішими, більш крупкими, бо мали пластикові деталі, та менш… страшливими. І все одно дивитися на них мені було неприємно. В голові одразу завертілося питання: чому хтось готовий відмовитися від своїх кінцівок заради штучних? Я не кажу про «Молота», він військовий і просто бандит. Але ці молоді чоловіки чим керувалися, коли лягали під ніж?

— Воу, воу, воу!

Один з гравців нарешті помітив нас. Через це він відірвався від гри, а його суперник цим скористався. Зробивши кілька різких ударів кіберруками, він добив віртуального персонажа, з яким бився у грі, і вже за мить на екрані замерехтів величезний напис «Битву закінчено».

— Моя взяла! Є-є-є! Тож гамбургери сьогодні купує… «звуки фанфар» … Лузер Славін!

— Ти тут з фанфарами тихіше, у нас відвідувачі взагалі-то.

— О. Вітаю.

Кіборг-переможець озирнувся і, побачивши нас, всміхнувся й помахав рукою. Я помітив, що він був дуже молодий, ще підліток. Років вісімнадцять, не більше.

— Добрий день, шановні. Мене звуть Славін, — заговорив тим часом молодий чоловік, що програв у грі. На вид він був мого віку, або, можливо, трохи молодший, говорив чітко, не швидко, але і не повільно — словом, як професійний замилювач очей (ну, добре, продавець) у будь-якій торговельній мережі. Посмішка на його обличчі була така ж сама професійна — рівна, невідштовхуюча, але й по-дружньому теплою її не можна назвати. — Я — адміністратор салону біоніки «Кіберміць». Ви прийшли по запису?

— А, так. Мені призначено на дев’яту, — бадьоро відповів Сашко. — Операція з вбудови імплантату типу «С».

— Хвилинку.

Славін підійшов до термінала, що висів біля стіни, і щось там наклацав.

— Дайте мені просканувати ваш нк-чіп, будь ласка. Покладіть руку сюди. — Він вказав на панель, що нещодавно з’явилася на терміналі. Сашко зробив, як сказано, після чого його дані відобразилися на моніторі. Славін передивився та кивнув:

— Запис підтверджено. Це ваш перший імплантат?

— Так!

— Значить, ми почнемо з біомедичного обстеження. Я проведу вас до відповідного спеціаліста… — Тут Славін подивився на мене. — А ви? Вам теж призначено чи…

— Я просто супроводжую.

— А, ясно. Бажаєте бути присутнім на обстеженні разом з вашим партнером? Це процедура індивідуальна, але для пар можливе виключення.

Славін говорив все це абсолютно спокійно і зовсім не змінивши виразу обличчя. А от мені стало ніяково. Особливо коли Саньок поруч заржав.

— Ми не пара, — буркнув я, кинувши злий погляд на свого товариша. — У нього є дружина, якшо шо.

— А, перепрошую. — Славін всміхнувся ширше, лукаво дивлячись на мене. — Але така моя робота. До нас часто люди приходять сімейними парами, аби підтримати один одного… Значить, ви просто друг? Чекатиме тут?

— Якщо можна.

— Звісно.

Після цього Славін знов зосередився на Сашку. Розпитавши його та отримавши відповіді, він знов натиснув щось на терміналі, а після цього вони обоє зникли у коридорі поруч. Але перед тим Славін попередив мене, що вся процедура з вбудови імплантата потребує щонайменше кілька годин, тож чекати доведеться довго.

Чудово. Саме так я і хотів провести свій єдиний вихідний… Але що вже зробиш? Огледівшись, я помітив диван, і хотів вже сісти, але перед тим підійшов до полиць з розкладеними імплантатами. Серед них лежали різні моделі: ті, що вбудовуються в руки, ноги, тіло, голову… Тип «С», що обрав Сашко, належав до головних імплантатів. Його призначення — покращувати зір. Найдорожчі моделі дозволяють роздивитися навіть муху за десятки метрів. І вони оснащені перемикачем для контролю дальність зору. У Сашка, звісно, грошей на все це не має, тож вибраний ним імплантат покращить його зір до рівня трохи вищого ніж притаманний здоровій людині… З одного боку, це добре.

З іншого — ризики, що імплантат не приживеться, є завжди. І повністю передбачити наслідки не може ніхто. Бо організм кожної людини по-своєму унікальний. Це одна з причин, чому я сам не хочу ніяких імплантантів. Є й інша.

Сектор 37.47 керується «Октаном». В усьому світі цю групу чи, якщо хочете, банду зневажають, вважають бандитами, що нелегально захопили владу над містом після війни. Через це офіційна торгівля з Сектором заборонена. Тож все до нас потрапляє нелегально, і ціна дуже висока. Тільки мажори й можуть дозволити собі такі речі. Всі інші купують підробки.

Підробляється все — від їжі та ліків до автомобільних двигунів та будівельних матеріалів. Вже ціла індустрія виникла з виробництва підробок, в тому числі — у Секторі 37.47. Ми тут живемо суцільними підробками, а «октанивці» якимось чином примудряються торгувати ними з іншим світом. Принаймні, в новинах так кажуть.