Глава 2. Вихідний

Не дивлячись на жахливий початок, в цілому день пройшов спокійно. Ніяких ексцесів, незвичайних ситуацій чи просто неприємних несподіванок. Ми працювали як завжди: сортували електроніку, що поступала на Завод, та утилізовували. А її завезли чимало за цю ніч — навіть посцяти відійти часу не вистачало.

І, як на зло, — сьогодні лінії тріщали від купи дрібного побутового мотлоху. Старі й не дуже кавоварки, комп’ютери, мікропраски, дрони, роботи-помічники… Поки все це перевіриш на наявність справних мікросхем чи ТЕНів — очі витечуть. А роботи, що мали б нам допомагати сортувати електроніку, постійно збоїли. Тож доводилося ще і за ними доглядати, щоб не провтичили й не відправили на утилізацію електроніку, що ще працює.

За моїми підрахунками, відсотків тридцять цього мотлоху ми сьогодні відправили на утилізацію першого рівня в сусідній цех перероблювання — дуже велика цифра. Рекорд прямо.

Але от мужики, відповідальні за перероблювання, незадоволено гунділи, бо в них і так роботи по самі вуха, а тут додаткові дрони з комп’ютерами приїхали, з яких треба познімати матриці, шлейфи чи відеокамери. Та рано чи пізно вони це зроблять, то рештки повернуть нам на утилізацію другого рівня, тобто — на повне знищення. Це означало, що в нашому цеху роботи теж побільшає. Адже, поки ми колупалися в лайні у пошуках «скарбів», більшість з того, що вже готово на утилізацію так на неї і не потрапило.

Але з перероблювання мотлох повернеться нескоро, і це тішило. І навіть якщо все-таки доведеться сидіти до ночі в цеху — потім за це можуть додати бонусів до зарплати. Не завжди, але таке трапляється.

Про «октанівців», що приходили на Завод, ми більше не чули нічого. Чи домовилися вони з босом і про що взагалі говорили — таке нам, цеховим робітникам, не докладали. Але я і не хотів знати жодних деталей. Чим далі від всього цього лайна — тим краще. Спокійніше, принаймні.

Дам’ян теж начебто заспокоївся. Не згадував ані про «Октан», ані про боротьбу та минуле. Теж непогано.

Так промайнуло ще два дні. За цей час Таковський трішки отямився. Але, як нам сказали, в ліжку ще проведе певний час. Мудило на роботі теж ці дні не з’являвся — схоже, руку його кіборг «потискав» добряче. Цікаво тільки, скільки Завод виділив йому часу на лікування?

Побитому Таковському виписали лікарняний лише на тиждень, що, як на мене, смішно. Про Мудилу офіційно нічого не сказали, крім того, що він «на лікуванні». Але я впевнений, що йому дадуть відпочити стільки, скільки він попросить. Бо Мудило має дуже добрі й тісні стосунки з начальством, або принаймні так кажуть.

Втім, яка користь думати про це?

Краще порадіти тому, що закінчився ще один робочий тиждень. Завтра — неділя. Вихідний. Цілий день можна не бачити ані Завод з його шумами та затхлим повітрям, перенасиченим запахами гарі та іржі, ані злі й втомлені обличчя заводських працівників. Можна виспатися, нарешті щось приготувати, а не їсти вже готову їжу з магазину. Можливо, я навіть зможу дописати музику, що почав створювати того місяця…

Хіба не чудово?

Але, звісно, всі плани пішли в дупу.

В неділю, рано вранці, мене розбудив власний нейрогодинник, що отримав вхідний дзвінок.

— Аго-о-в, друже! Прокидайся та співай! — до ненависті щасливий голос Сашка увірвався в кімнату, змусивши мене остаточно прокинутися. Я подумки вилаявся.

— Ага…

— Бачу, ти веселий як труп. Втім, як і завжди. — Саньок заржав, а я лише подумав як добре, що розмовляю з ним через динамік годинника, а не безпосередньо через нк-чіп. Інакше звук сміху Санька зараз плескався б в моєму черепі. Фу.

— Що сталося, що ти дзвониш мало не на світанку?

— Отже, ти забув?

— Ні. Ну… Можливо. Трохи.

— Брешеш ти кепсько. Навіть не стараєшся.

— Так що сталося?

— Ми домовлялися, — повчальним тоном зауважив Сашко, — що ти з’їздиш зі мною кой-куди.

Останнє слово він особливо підкреслив, і саме це пробудило мою пам’ять краще, ніж все, що я почув до цього.

Кой-куди.

Так, аби не палитися перед дружиною, Сашко називає салони, де встановлюють біоніку. Іншими словами, він уперто хоче стати кіборгом попри всі мої намагання його відмовити. Мої та його дружини.

— Ти не передумав, так? — про всяк випадок запитав я.

— Звісно, ні! Дзвонив би я тоді в таку рань, як думаєш?

Однозначно! З тебе станеться. Але вголос я цього сказав.

— Добре, коли їдемо?

— Мене записали на дев’яту. Зараз сім тридцять, якщо шо.

— Добре…

От і виспався, бляха муха. Але і цього я не став казати вголос. Лише тільки пообіцяв бути там, де треба, у вісім п’ятдесят п’ять та перервав бесіду.

Насправді ми з Сашком не друзі, принаймні з мого погляду, це так. Ми надто різні за характером. Але він дуже вчасно з’явився на моєму шляху. Мені тоді не було де жити, і Сашко попросив знайомих пустити мене за безплатно. Відтоді минув вже рік, я давно з’їхав від тих людей і орендую халупу на краю міста, але я досі йому вдячний. І тому терплю всі його приколи, прохання й витівки. Їх чимало насправді.

Витратити купу грошей, аби стати кіборгом, — одна з них. Але хто я такий, щоб судити?

***

Вранці Сектор 37.47 виглядає жахливо. Бо саме в цей час всі його вади, негаразди й проблеми найсильніше впадають в очі.

Нічна пітьма приховує все. А те, що не приховує, прикрашають ліхтарі всіх видів та неон. Вдень частина неонової реклами та інших декорацій теж працює — під мостами, в тунелях, но монорельсових дорогах. Деякі бари, що починають роботу після обіду, теж вмикають свої вивіски. А ще вдень на вулицях багато людей, вони своєю біганиною трохи замулюють око. Створюють ілюзію життя. А от вранці…

Вранці, ще й у неділю, на вулицях пусто. Всі неонові декорації вимкнено. Навіть монорельс курсує з величезним відривом. Здебільшого на вулицях зустрічаються тільки роботи-прибиральники. Але в Секторі 37.47 їх, по-перше, мало. По-друге, після війни місто збідніло, тому проводити регулярний техогляд для роботів не має можливості. Як наслідок, наші міські бляшанки ледь здатні працювати, а деякі з них давно «вмерли» й просто валяються на асфальті допоки їх не привезуть до нас на утилізацію. Або — не розберуть на частини безхатьки, яких вранці у неділю на вулицях зустрічаєш найчастіше.