Глава 1. ЗЦУТ

Чому люди не можуть жити так, щоб не заважати іншим?

Ніколи не перестану питати про це. І особливо — в ситуації як зараз.

— Що, мало? — крикнув здоровила у шкіряній куртці, блиснувши очима. Буквально. Він же з «Октану» — там всі накачані біонікою по самі вуха. — Це тобі на додачу. Будеш знати, як патякати, лайноїд!

Здоровила замахнувся ногою та кілька разів пнув худого довготелесого Таковського, що лежав на землі. Той сіпнувся, застогнав, прикриваючи себе руками. І навіть я боляче скривився. Хоч били й не мене, але я міг уявити силу удару. Сподіваюся, що цей здоровань з «Октану» не має титанових імплантатів в нижніх кінцівках…

— Якого біса тут відбувається?!

Ще один крик, що змусив нас нервово здригатися. Цього разу кричав наш завцеху, чи, як всі його тут називають, Мудило. Він підбіг до Прохідної номер 3, де всі ми як раз і скупчилися. За ним — старі напіврозвалені роботи-охоронці, а також його особистий дрон-помічник.

Мудило наш — полисілий чоловік п’ятдесяти років з пузом та маленькими оченятками, що завжди дивилися на оточуючих як на рабів. «Виконав норму — живи» — приблизно так звучить лозунг, що він нав'язує нам, але ніколи не дотримується сам.

Втім, хоч наш завцеху і гніда, але точно не цілковитий бовдур. Тож, побачивши Таковського, що лежав на землі, здорованя поруч з нашивками «Октану» на одязі та бездіяльних охоронців Прохідної, він одразу усвідомив все паскудство поточної ситуації. І насупився так, що на лобі його утворилося аж три складки одразу. Свій бойовий дух він теж втратив і кричати перестав. Тільки попросив:

— Припинить це, будь ласка. У нас і так нестача робітників.

— Спра-а-вді? — єхидно поцікавився чоловік, що супроводжував здорованя у шкіряній куртці. — То це тому кількість технологій, що постачає завод, знизилася за два останніх квартали?

Цей чоловік хоч і був менший на зріст порівняно зі своїм компаньйоном, і нікого не бив (поки що), але лякав набагато більше. І не тому, що він всміхався, коли лупцювали одного з наших. І не тому, що мав купу специфічних татуювань, що не дуже гармонізували з його діловим костюмом. Найбільший жах викликала його біонічна рука — він навіть не приховував її одягом. Через це його піджак мав тільки один рукав, для органічної руки. А синтетична кінцівка залишалася повністю відкритою — зі свого місця я міг розгледіти електроди, датчики та згини штучних м’язів. І цього було достатньо, аби зрозуміти: ця біоніка — бойового призначення. А відповідно її власник — бойовий кіборг.

І він хотів, аби всі це знали. Знали і боялись. Адже, сила справжніх бойових біонічних кінцівок колосальна. Вони здатні роздавлювати кістки, виривати кінцівки, ламати хребти одним ударом…

Напевно Мудило, побачивши кіборга, подумав про теж саме і тому нервово облизав губи.

— То ви для цього прийшли сьогодні? На інспекцію? — перепитав він ще менш впевнено, ніж раніше. І здригнувся, бо чоловік з біонічною рукою раптом повернуся до нього, уважн оглядаючи. Потім там само раптово посміхнувся — широко й весело, чи, я б сказав, насмішкувато.

— О, я думаю, ми не з того кінця розпочали розмову. Давайте з початку. Мій позивний «Молот», а цей добропорядний пан, — він кивнув на здорованя поруч — «Носоріг». Як ви встигли помітити, ми представляємо «Октан». Нас направили сюди обговорити новий бізнес-план для ЗЦУТ. А ви ким будете?

— Заступник голови цеху з утилізації. Але на разі я повністю завідую цехом, бо голова захворів. Моє ім‘я…

Втім, Мудило не встиг договорити — кіборг перебив його різко й впевнено:

— Вітаю вас, «заступник голови цеху з утилізації». Будьмо знайомі.

З цими словами кіборг протягнув Мудилові руку. Не свою справжню, а синтетичну. І от після цього час наче завмер.

Всі ми втупилися на Мудилу, нервово очікуючи, що він зробить. Потисне цю страшнючу голоблю чи ні? Дехто з наших стискав кулаки та хмурився, стримуючи власний гнів, дехто напружено кусав губи, приховуючи страх. Мудило взагалі побілів, перелякано втупившись на кіборга та його біонічну руку. Єдиним, кому поточна ситуація здавалася веселою, виявився «Носоріг». Він задоволено пирхнув та, склавши руки на грудях, із цікавістю спостерігав за подіями. Безмозка купа м’язів та брухту…

Як можна радіти, знущаючись з інших?

Хоч я не люблю нашого завцеху, але такого йому ніколи не бажав. Вся ситуація огидна до нестями. А тієї миті, коли «Молот» простягнув свою біонічну руку для рукостискання, вона стала ще огидніше.

Якщо Мудило відмовиться тиснути руку — це стане приводом. «Октанівці» звинуватять його у «неповазі», «нечемності», «некомпетентності» і одразу візьмуться за покарання. Можуть побити, звільнити, відправити на виправні роботи… А можуть, і все це разом здійснити.

Якщо ж Мудило потисне цю жахливу лапу, то статися може будь-що — від «нічого» до відірваної кінцівки… чи гірше.

Той випадок, коли право вибору є, але вибору не має. У нас, в Секторі 37.47, не буває інакше.

Тим часом Мудила, нарешті, прийняв рішення. Простягнувши уперед тремтячу руку, він обережно схопився за штучні пальці. Напевно, сподівався на те, що пронесе. Раптом в пана кіборга гарний настрій сьогодні, і він передумає розчавлювати звичайного заводського робітника?

На жаль, не пронесло.

Тільки-но Мудило торкнувся пальців кіборга, як той схопив завцеху за руку й стис з такою силою, що той заскиглив від болю. Інстинктивно спробував вирватися, але нічого не вийшло — його руку наче у лещатах затиснуло. Мудило запанікував, закричав голосніше, в нього підкосилися ноги.

Мужики з Заводу загомоніли. Хтось лаявся, хтось викрикував щось, а от «Носоріг» тупо ржав. Дрон-помічник, бачачи що його власник Мудило почувається недобре, без зупину цікавився чи «не потрібно надіслати запит до медцентру?». Роботи-охоронці теж «ожили». Їхні сенсори вловили щось схоже на бійку. За протоколом, роботи мають зупиняти порушників, але цього разу порушниками були люди з «Октану». Ті, кого протокол забороняє атакувати. Тож наші браві залізні воїни тупо впали у прострацію і все, що могли, — повідомляти про «помилку Є3110: невідповідність даних».