Листи

Вона давно вже не згадувала про телефон — викинула його ще в автобусі, в урну на якійсь зупинці. Там лишилися дзвінки, погрози, чужий голос, від якого вона тікала.

Але одного вечора, коли він запросив її «на чай», вона помітила в кутку старенький комп’ютер. Екран був темний, та поруч миготів вогник модему.

— У тебе… інтернет є? — здивовано спитала вона.
Він кивнув.
— Не завжди. Але інколи потрібно. Книги скачати, інструкції. Часом — новини.

Вона підійшла до комп’ютера, провела рукою по клавіатурі. І в голові майнула неспокійна думка: а раптом… там хтось писав їй?

— Можна… я перевірю пошту? — несміливо спитала вона.

Він трохи вагався, потім кивнув і вийшов на кухню.

Екран загудів, ожив. Стара операційна система, повільний браузер. Вона ввела адресу та пароль. Серце билося так, наче її ось-ось схоплять за руку.

Листи були. Десятки непрочитаних. Від матері. Від подруг. Від кількох знайомих.

Вона відкрила перший:
«Де ти ходиш? Я вже місця собі не знаходжу. Сподіваюся, про поліцію — це була дурна жарта. Не смій ламати собі життя, подумай про майбутнє. Він же нормальний хлопець, забезпечений, а ти…»

Другий:
«Ти мене підставляєш. Усі питають, де ти. Він злиться, шукає тебе, каже, що сама винна. Я не хочу, щоб на мене падала тінь твоїх витівок. Повертайся й вибачся — так буде краще для всіх».

Її пальці тремтіли. Сльози підступили до очей, але не від надії — від гіркоти. Ці слова не були мотузкою, кинутою з далекого світу. Вони були камінням, яке летіло їй услід. Ніхто не хотів почути її правду. Ніхто не хотів стати на її бік.

У цей момент двері тихо рипнули. Він увійшов.
— Знайшла? — спитав спокійно, без тіні цікавості.

Вона підвела очі, відчуваючи, як горло стискає.
— Вони… вони чекають на мене. Там. — Голос зірвався й перетворився на шепіт. — Але не так, як я сподівалася. Їм байдуже, що було. Вони тільки хочуть, щоб я повернулася й удавала, ніби нічого не сталося.

Він нічого не відповів. Лише дивився — мовчки, уважно, наче чекав, що вона сама почує свої думки.

Вона закрила пошту й погасила екран. Довго сиділа нерухомо, з руками на колінах. Усередині сперечалися два голоси: один тягнув назад, у минуле, де на неї чекали звинувачення й удавання; інший тримав тут, у тиші й дивній безпеці.