Дружба

Дні почали складатися в ритм.
Вранці — робота в теплиці.
Удень вона допомагала по господарству, ввечері сиділа у своїй кімнаті з книжками, що теж належали йому. Книжок було багато — з медицини, агрономії, техніки. Здавалося, що в цьому домі зібрано все, чого можна навчитися без учителів.

Іноді вона бачила його в різних подобах.
У крамниці — мовчазний, зосереджений.
У готелі — впевнений, господарний.
В амбулаторії — спокійний і суворий.
А ввечері міг прийти просто він сам — молодий чоловік у старому светрі, з утомленою усмішкою.

І щоразу вона ловила себе на тому, що чекає цих зустрічей.

Одного вечора він прийшов до неї з книжкою.
— Ти читаєш? — спитав, невпевнено простягаючи.
— Так. — Вона взяла. — А всі ці книжки ти сам зібрав?
— Читав. Учався. По черзі. Коли людей не стало, довелося бути всім самому.

Вона довго дивилася на нього.
— Це… не важко?
— Іноді. — Він знизав плечима. — Але так простіше жити. Кожній людині щось потрібне. От і я став тим, ким треба було.

Вона не знала, що відповісти. У цих словах було щось надто близьке до її власних думок.

Іншим разом, коли вони працювали на городі, вона вперше за багато місяців засміялася.

Він, намагаючись показати, як правильно копати, так незграбно оступився, що чобіт загруз у багнюці. Підняв ногу, а чобіт лишився в землі, і він, утративши рівновагу, ледь не впав.

Вона розсміялася — спершу тихо, а потім голосніше, аж поки не прикрила рот долонею.
Він здивовано глянув, а тоді теж усміхнувся — щиро, вперше без маски.

— От, — сказав він. — Тепер я знаю, як звучить твій сміх.

Вона спалахнула, але всередині стало світло.

Ввечері вони сиділи на ґанку. Повітря пахло димом і травою.
— Можна запитати? Чому ти… завжди різний?
— Бо я ніколи не був одним. З дитинства. Коли мати пішла, мене виховували старі. Я був надто малий, щоб усе зрозуміти. І вигадав собі її. Знав, що це неправда, але так було легше.

Він замовк, дивлячись у темряву саду.
— Потім, коли вони померли, я залишився сам. Село порожніло. Щоб вижити, мені потрібні були люди. Я сам став усіма. Лікарем, щоб лікувати. Торговцем, щоб продавати. Жінкою — щоб було кому обійняти й пожаліти. Спочатку це була гра. А потім зрозумів, що не можу зупинитися.

Вона слухала, не перебиваючи.
— У книжках, в інтернеті це називають «дисоціативним розладом», множинна особистість. У мене не зовсім так. У них зазвичай провали в пам’яті, один не знає про іншого. А я знаю. Я — всі вони одночасно. Просто не можу бути «одним».

Він глянув на неї, і в очах блиснуло щось відчайдушне.
— Ти, мабуть, думаєш, що я хворий. І, може, так воно є. Але це єдиний спосіб, яким я умію жити.

Вона простягнула руку, торкнулася його долоні.
— Ні. Я думаю, що ти вижив.

Час ішов. Вона не почувалася гостею. Вперше за довгий час вона відчула, що вдома.