Теплиця

Ранок був прохолодний і тихий. Гілки яблунь стояли без листя, тільки-но набрякали бруньки. За будинком, куди її вчора запросили, тяглася довга теплиця зі старих рам і поліетилену. Усередині пахло землею та вогкістю.

Жінка вже чекала там — у робочій сукні, з підкоченими рукавами й лійкою в руках.
— Підходь. Земля м’яка, скоро тепло візьме своє. Тут — огірки, там — помідори. А ці грядки порожні, твої будуть.

Вони разом розпушували землю, сипали насіння, поливали. Теплиця наповнилася шелестом і плюскотом води. Дівчина працювала мовчки, відчуваючи, як уперше за довгий час її тіло зайняте простою, зрозумілою справою.

За якийсь час жінка спитала:
— Ти ж не випадково сюди приїхала?

Дівчина опустила погляд. Земля під нігтями, руки в багнюці — й чомусь саме це допомогло їй заговорити.
— У місті… я вже не могла лишатися. — Вона ковтнула повітря. — Там сталося те, чого не можна забути.

Жінка мовчала, тільки кивнула, ніби дозволяючи продовжити.

— Я навчалася. Жила в гуртожитку. І одного разу… син одного багатого… — голос здригнувся, але вона змусила себе договорити: — він зробив те, що захотів. Потім почав погрожувати. У його батька влада. Якби я пішла в поліцію, усе було б проти мене.

Вона притисла долоню до живота.
— А потім… я дізналася, що вагітна.

Слова зависли у вогкому повітрі теплиці.

Жінка підійшла, поклала руку на плече.
— Ти не одна. Тут тебе ніхто не зачепить.

Ці слова прорвали греблю. Дівчина закрила обличчя руками й заплакала. Але плач був іншим — не відчаю, а полегшення, ніби хтось уперше дозволив їй бути слабкою.

Жінка міцно обняла її.

І в цих обіймах дівчина раптом відчула: запах той самий, що й учора в крамниці. І руки — ті самі, довгі, худі, з виразними кісточками.

Вона різко відсторонилася, вдивилася в обличчя. Жінка дивилася м’яко, спокійно, як мати. Але в її очах промайнуло знайоме світло.

Це він. Знову він. Але чому я не боюся?..

Жінка усміхнулася.
— Все буде добре. Просто вір.

І дівчина зрозуміла: вперше за довгий час вона хоче вірити.