Жінка

День тягнувся тихо й порожньо. Вона обійшла кілька вулиць: хати стояли мертвими коробками, вікна забиті, паркани похилені. Чути було лише пташиний спів та вітер, іноді — далекий собачий гавкіт. Жодної людини.

Повернувшись у кімнату, вона замислилася: що далі? У сумці — тільки одяг і документи, їжі вистачить на кілька днів. Треба було думати про майбутнє.

Знову спустилася вниз, у хол готелю. За стійкою сидів той самий чоловік — у тій же сорочці й жилетці, спокійний, упевнений.

— Скажіть… тут є городи? Я могла б попрацювати… щось посадити.
Він підняв очі й ледь усміхнувся:
— Спитайте в будинку на розі, навпроти старої школи. Там вам допоможуть.

Вона рушила туди. Хата виявилася міцною, з вимитими вікнами; під стріхою висіли зв’язки сухих трав. Вона постукала.

Двері відчинили не відразу. На порозі стояла жінка. Просте плаття, волосся зібране в косу, обличчя майже повністю прикривала хустка. Погляд — м’який, уважний.

— Добридень, — промовила вона теплим голосом. — Ти, мабуть, та дівчина, що вчора приїхала.
— Так… Я хотіла спитати про землю. Мені б… невеликий шматок, аби щось посадити.

Жінка усміхнулася, відступила, запрошуючи до хати. Усередині пахло хлібом і сушеними травами.

— Земля є. І насіння знайдеться. Допоможу, якщо треба. А ще маю теплицю — там роботи багато, сама не встигаю. Хочеш — допомагай. Буде і їжа, і справа до рук.

У дівчини затремтіли губи. Такої простої, материнської пропозиції вона давно не чула.
— Дякую… — ледве вимовила вона.

Жінка лагідно торкнулася її плеча.
— Не дякуй. Ти тепер тут, отже, впораємося.

Вона кивнула, відчуваючи, як усередині щось стискається — і відразу відпускає. До очей підступили сльози, але цього разу вони були іншими. Це було полегшення.

І лише коли жінка відвернулася, вона помітила знайомий вигин шиї, профіль у півоберта… занадто схожі риси. Серце різко кольнуло.
Ні… не може бути. Або?..

Жінка повернулася, простягнула їй пакетик із насінням і сказала:
— Почнемо завтра. У тебе все вийде.