Готель

Двері готелю були масивні, дерев’яні, з облупленою фарбою. На ручці висів іржавий замок, але відсунений убік. Вона натиснула — двері піддалися й відчинилися всередину.

Запах тут був інший: сире дерево, мило, стара фарба. Порожній хол із темними сходами нагору. На стінах колись висіли килимки й фотографії, тепер — лише вицвілий пил.

Вона вже подумала, що будівля покинута, аж раптом із бічних дверей вийшов чоловік.

Вона завмерла.

Це був той самий хлопець. Та ж худорлявість, ті ж риси обличчя. Але одяг інший — чиста сорочка, жилетка. І тримався він інакше — впевнено, з твердим кроком. Голос теж звучав по-іншому:

— Добрий день. Ви до нас?
— Я… так. Мені сказали, тут можна зупинитися.
— Звісно. На скільки днів?
— Не знаю… поки що лише на одну ніч.
— Гаразд. — Він узяв зі столу потертий зошит, щось занотував. — Кімнати вільні. Вам на другий поверх. Ходімо.

Вона рушила за ним сходами, відчуваючи, як волосся на потилиці ледь-ледь піднімається.

Це ж він. Продавець. Я ж бачила його пів години тому. Але зараз — зовсім інший. Манера рухатися, говорити. Невже брат-близнюк?

Коридор угорі тягнувся довго, двері по обидва боки. Чоловік зупинився біля однієї, клацнув замком.

— Ось. Чисто, постіль свіжа. Вода на поверсі.

Вона подякувала й увійшла. Кімната була маленька, але охайна: ліжко, тумбочка, фіранки з квітчастим візерунком. Ніби зі старого фільму.

— Якщо щось знадобиться — спускайтеся вниз, — кинув він і зачинив двері.

Вона лишилася сама. Сіла на ліжко. Серце билося швидко.

Це точно був він. Але ж… не може людина так змінюватися. Отже, брати. Так, напевно, брати. Один тримає крамницю, інший — готель. Усе просто.

Вона лягла на ліжко, вдивилася в стелю. З вулиці долинав лише вітер, рідке рипіння віконниць. Жодних голосів, жодних машин, жодних кроків.

Селище було порожнім. Занадто порожнім.