Крамниця

Двері виявилися важкими, рипнули, коли вона їх відчинила. Усередині пахло сухим і давнім: борошном, деревом і вогкістю, що тягнула з холодильників. Лампочка під стелею тьмяно блимала, освітлюючи полиці з крупами, консервами й кількома припорошеними пилом пляшками лимонаду.

За прилавком стояв хлопець. Років двадцять вісім, худорлявий, волосся трохи довше, ніж заведено, а очі світлі й надто уважні. Дивився не так, як дивляться продавці: не оцінююче й не байдуже, а ніби намагався одразу заглянути глибше.

— Добрий день, — тихо сказала вона.

— Добрий, — відповів він після паузи. Голос був рівний, спокійний, але з дивною інтонацією, наче він добирав слова, щоб вони звучали «як слід».

Вона вагалася, що сказати далі, і раптом почула власний голос:
— У вас… туалет є?

— Є, — кивнув він убік, за холодильник із морозивом. — Двері із засувкою.

Вона пройшла повз прилавок і відчинила двері. Маленька кімнатка: старе дзеркало з потьоками, залізна умивальниця, облуплена плитка. Вона зачинилася й нарешті дозволила сльозам зірватися.

Хвилину плакала мовчки, спершися на раковину. Потім, ніби отямилася, сховала обличчя в рукав, швидко витерла щоки. Підійшла до дзеркала. Обличчя звичайне, лише очі червоні. «Не можна, — подумала. — Тут я не маю права бути слабкою».

Коли повернулася, хлопець стояв за прилавком так само спокійно, наче нічого не сталося.

— Скажіть, — наважилася вона, намагаючись, щоб голос не тремтів, — у вас тут… можна десь зупинитися? Хто-небудь кімнати здає чи, може, готель є?

— Є, — він трохи схилив голову, ніби прислухаючись до власних думок. — Велика будівля біля клубу. Там завжди знайдеться місце.

Вона кивнула:
— Дякую.

Хлопець усміхнувся дивно й невпевнено — наче й цю усмішку приміряв, як маску.

Вона вийшла на порожню вулицю. Крамниця лишилася позаду, а попереду виринуло велике сіре приміщення з важкими дверима.

Вона глибоко зітхнула й рушила туди.