Автобус

Автобус підстрибував на кожній ямі, і здавалося, що їде вже цілу вічність. За тьмяним склом тяглися поля й поодинокі села: похилені тини, потемнілі стріхи, самотні постаті. Пасажири сходили один за одним: біля крамниці, на роздоріжжі. Салон порожнів, і зрештою, крім неї, лишилися лише двоє старих попереду та водій, байдужий до всього світу.

Вона міцно стискала сумку — єдину, що взяла з собою. У ній було все: кілька суконь, светр, документи й пакуночок із вітамінами для вагітних. У животі — тиша. Термін ще майже непомітний.

Думки знову повернулися до того вечора, який вона марно намагалася стерти з пам’яті. «Не думати, — повторювала собі. — Тут цього вже немає. Тут ніхто не знає».

Кожна зупинка ставала вибором: зійти чи лишитися? Вона чекала до останнього — до тієї точки на карті, де в розкладі було написано лише одне слово: «Кінцева».

Коли старі зійшли на околиці, у салоні запала тиша. Водій кидав на неї короткі погляди в дзеркало, але мовчав. Ще пів години — і автобус зупинився серед порожнечі.

— Кінцева, — сухо кинув він.

Вона підвелася, ступила на потріскану асфальтову площадку. Двері грюкнули, двигун заревів — і автобус поїхав, залишивши запах солярки та хмарку пилу.

Навколо — глухо. Кілька хат із вицвілими дахами, іржавий напис «Крамниця», самотня лавка біля зупинки. Ні душі. Лише вітер у траві та крики невидимих птахів.

«Ось сюди, — подумала вона. — Тут мене ніхто не знайде. Тут я почну спочатку».

Вона поправила лямку сумки й рушила до крамниці.