Основна частина

Колгоспні коні паслися під лісом на стерні скошеного жита, що поросла травою і конюшиною.

Стояла холодна вже осінь, тому не було ні мух, ні ґедзів, і ніякої іншої мошкари, що так немилосердно дошкуляє коням влітку.

Молодий жеребчик Шнєрко, мовби наївшись дурману, ганяв поміж коней і приставав то до кобил, то до таких же як він лошаків.

Шнєрко за літо набув вигляду красеня-коня. Ще весною він був підлітком, а тепер став майже дорослим жеребцем.

Лискуча шерсть, шовкова грива, білі цятки трохи вище копит та м’язи, що грали при кожному русі, притягували до нього погляди всіх, хто мав справу з кіньми.

- Красень. Хоч на виставку відправляй – говорили про Шнєрка люди.

- Такого тільки в кіно знімати, аби на ньому чапаєвці йшли в атаку, або щоб на параді якийсь генерал їхав з шаблею. Не кінь, а казка.

Під вечір двоє конюхів зібрали коней до купи та погнали на колгоспну бригаду, в конюшню. На ніч пастися не залишали, бо пройшла чутка, що в лісі з’явилися вовки.

В конюшні кожен робочий кінь мав своє окреме місце, на прив’язі, а молодняк товпився разом в дальньому кутку в загороді, що закривалася довгими жердинами.

На цей раз Шнєрка у цю загороду не пустили. Його відокремили від інших коней та прив’язали ланцюгом до міцного дерев’яного стовпа, в місці, спеціально виділеному для жеребців.

- Ну от, Шнєрко, відгулявся ти – сказав йому старий конюх Гунип. Завтра вирішиться твоя доля. Чи дальше гуляти, чи в віз та до плуга. Чекай, брат.

Шнєрко від тих слів, ніби зрозумівши їх, чи то відчуваючи щось, насторожився, і довго пряв вухами, шукаючи небезпеку. Потім почав бити копитами об стіну і стовп та спробував позбутися незвичного і незнаного до сьогодні ланцюга.

- Ну-ну, стій тишком. Не бався. Бач, як розгулявся на волі – крикнув конюх. - Звикай, це тобі не в табуні ганятися.

На другий день доля Шнєрка і ще трьох таких же як він жеребчиків була вирішена.

Колгоспний ветеринар оглянув їх і вирішив, що пора їх вихолостити та позбавити права бути жеребцями.

Людям потрібні були слухняні робочі коні. А з кобилами міг ще справитися старий жеребець.

Зранку на конюшню зійшлися з десяток чоловіків, взяли довгі мотузки та вивели жеребчиків на вулицю. Прив’язали до возів, що стояли в ряд поряд зі входом до конюшні.

Обманом підійшли до Шнєрка, погладили по спині і почесали за вухами. Потім обв’язали його всього довгими мотузками і дружно гекнувши, повалили на землю.

Кінь спробував вирватися, але за голову і кожну ногу держали його на мотузках по двоє чоловіків. Навіть поворухнутися не вдалося.

Очі Шнєрка наповнилися кров’ю і страхом. Напевно він відчув, що зараз скоїться щось дуже недобре.

До розіп’ятого красеня-коня підійшов ветеринар та став діставати з білої металевої коробочки свої інструменти.

Дістав йод і помазав Шнєркові між ногами, а потім гострим ножем розрізав йому шкіру, напустивши крові, що тоненькою цівкою стікала на землю. Пововтузився трохи і відкинув у сторону шматок конячого закривавленого тіла.

- Все, Шнєрко, – сказав хтось із чоловіків – закінчилася воля.

Ошелешеного коня підвели на ноги і відвели в конюшню. Там прив’язали високо до балки, так, щоб голова була піднята вверх, і щоб кінь не зміг лягти. Свіжа рана не повинна була торкатися гною та землі, щоб швидше загоїлася.

Так не лягаючи Шнєрко простояв три дні.

Конюхи жаліли його і говорили щось заспокійливе. Приносили сіна та води, але кінь на те навіть не дивився. Мабуть переживав найбільшу в своєму кінському житті трагедію.

Конюх Гунип бачив, як з великого кінського ока текли сльози.

На четвертий день Шнєрка оглянув ветеринар, і визнав придатним до роботи.

Коня запрягли у віз. Накинули шлею, яка натирала боки. На голову наділи шкіряну уброть – намордник, проділи в неї вуха і тісно застебнули на шиї. До уброті, в якій кінь був ніби в сильно продірявленій масці, прикріпили довгі ліци-віжки, щоб керувати конем. В рот вставили залізні вудила, на шию накинули міцний брезентовий нашильник, який залізним цепом кріпився до дерев’яної палки-дишла, що розділяла коней, запряжених парою у віз.

Погонич сильно вперіщив Шнєрка батогом, і віз покотився возити сіно, дрова, пісок, глину, гній, картоплю, буряки та ще величезну кількість всілякої всячини, яку треба було переміщати в колгоспному господарстві.

Зранку до смерканку коня держали в шлеї і використовували на важких роботах, які людям були не під силу.

Шнєрко тягав плуга, борону, величезні граблі-волокуші, коли було скиртування соломи, сунув з лісу довгі колоди, запрягався в косарки і грабарки. І весь час на нього кричали, поганяли і нещадно били батогом.

Коли його випрягали з воза чи саней, то прив’язували до ясел, в які кидали корм. На пасовищі йому завжди спутували передні ноги, щоб він не міг швидко пересуватися, і щоб його було легше пасти і контролювати конюхам.

Пута були дуже міцними, такими, що не розірвати. Вони до крові натирали ноги, і тепер у Шнєрка на передніх ногах завжди будуть рани, на які літом сідатимуть і питимуть кров надокучливі мухи.