Театр абсурду

                  «На вулиці якійсь посеред Міста Марень
                    Все буде, наче тут ти жив уже колись...»
                                                                       (Поль Верлен)

          Арлекін на фронті

Все наче сон – як вигадка,
Війна між чорних пірамід
Поміж копалень-нір,
Де люди мороку глибин
Несли нам чорний камінь,
Такі ж мальовані як тьма.
А нині ось – хоч і зима,
Та вдягнений в плямисте
Зі смертю бавиться 
І грає роль смішну
Невдахи Гамлета
Веселий Арлекін.
Комусь дарує смерть,
Ховається від куль,
Стріляє в сепарів,
Поребриків кладе із кулемета,
Жартує (часом недоречно)
І риє землю
Безтурботно...

                    П’єро на фронті

Блідий поет, 
Колишній меланхолік-вчитель,
Артист сумної гри,
Філософ ностальгій (колишній),
Співець модерну,
Майстер алегорій – 
Гірлянди мертвих слів,
Закоханий (колись) – 
Таки невдало.
Творець метафор, текстів і поем
(Колись).
Він нині офіцер:
Три зірочки на теплому бушлаті.
Приціл перевіряє: 
«Вище три,
Від основної – правіше п’ять...»
І сумно батареї 
Команду віддає:
«... фугасним... Постріл!»

                    Коломбіна на фронті

Колись давно – 
В минулому житті
Вірші складала
Серед міста мрій,
Весела Коломбіна
(Життя як водевіль),
А нині рвані рани шиє,
Бинтує у шпиталі польовім,
А потім кличе
У журбі своїй захмарній
Старого Бога.
І черлені плями 
На білому халаті.
Бо зима. Назавжди.
Чи хто зна. 
Веселе і трагічне танго 
Танцює з нами смерть.
І безтурботна Коломбіна
Колись яскраве плаття
Носила. Нині білий.
Халат. І запах крові.
І війна...