Глава 4. Три удари

1\. Не відчиняти.

Після останнього стуку героїня завмирає біля дверей.

Три удари повторюються.

Вона підходить до вічка, але за дверима нікого немає.

І тут телефон знову оживає.

Нове повідомлення:

«Не дивись у вічко. Вона теж дивиться».

Героїня відступає.

Але тепер із того боку дверей чути тихий дитячий голос:

— Ти ж обіцяла мене забрати…

2\. Будинок починає згадувати.

Вона вирішує не залишатися на першому поверсі й повертається до вітальні.

Там помічає те, чого раніше не було: на старому столику лежить альбом.

Той самий, у якому могла бути фотографія з телефона.

В альбомі — кілька світлин її дитинства.

На першій вона сама.

На другій — вона з тією самою дівчинкою.

На третій — обидві стоять біля сходів на третій поверх.

Але є дивна деталь.

На кожній наступній фотографії дівчинка стає старшою, а героїня залишається тією самою маленькою дитиною.

3\. Голос матері.

Коли вона переглядає фотографії, з кухні лунає знайомий голос:

— Доню, ти вдома?

Героїня завмирає.

Це голос її матері.

Тієї самої жінки, яка завжди стверджувала, що в неї ніколи не було сестри.

— Іди сюди, люба. Нам потрібно поговорити.

І ось тут героїня згадує одне з правил будинку:

Не відповідати голосу матері.

Вона не відповідає.

Але голос продовжує:

— Ти ж пам'ятаєш, що сталося з нею?

І тиша.

4\. Третій поверх.

Вона розуміє, що всі підказки ведуть нагору.

Туди, де розташовані заборонені двері.

Тепер вона знає, що за ними хтось є.

Але не знає, хто саме.

Вона піднімається сходами, тримаючи телефон перед собою.

На третьому поверсі все виглядає інакше.

На стіні, де раніше висів старий портрет, тепер помітні дитячі малюнки.

Два будиночки.

Дві дівчинки.

І напис нерівними літерами:

«Ми обіцяли ніколи не розлучатися».

Героїня торкається малюнка.

І раптом згадує фрагмент.

Маленька рука в її долоні.

Дитячий сміх.

Запах яблук.

І власний голос:

— Я нікому тебе не віддам.

А потім крик.

5\. Фінальний гачок.

Вона стоїть перед забороненими дверима.

Ручка повільно опускається з іншого боку.

Але цього разу героїня не відступає.

— Хто ти? — запитує вона.

За дверима чується тихий голос:

— Ти справді мене не впізнаєш?

Пауза.

— Я ж твоя сестра.

І раптом із-за дверей долинає ще один голос.

Її власний.

Дитячий.

— Не вір їй. Вона не наша мама.

Двері здригаються.

А на телефоні з'являється останнє повідомлення:

«Ти була не єдиною дитиною в цій родині. Але одна з вас мала залишитися в будинку»