Розділ 3. Дівчинка в дзеркалі

Вона не закричала.

Пізніше їй здаватиметься, що саме це було найстрашнішим. Не дівчинка в дзеркалі, не її неприродно спокійна усмішка, а те, що в першу мить вона навіть не змогла злякатися.

Бо впізнала її.

Не обличчя. Не одяг. Навіть не довге волосся, зібране з боків маленькими шпильками.

Вона впізнала відчуття.

Те дивне, майже забуте тепло, яке виникає, коли дивишся на когось близького.

Наче ця дитина колись була для неї цілим світом.

А потім зникла.

— Хто ти? — прошепотіла вона.

Дівчинка не відповіла.

Вона лише трохи нахилила голову, продовжуючи дивитися на жінку з тією самою усмішкою.

Героїня повільно підвелася.

Дзеркало стояло біля стіни, відбиваючи старі меблі, запилені штори й тьмяне світло з вікна. Усе було на своїх місцях.

Крім дитини.

Вона різко обернулася.

Позаду нікого не було.

Коли знову подивилася в дзеркало, дівчинка залишалася там.

Тепер вона вже не усміхалася.

Її маленька долоня лежала на руці невидимої людини, обличчя якої приховувала темрява.

— Припини, — видихнула жінка. — Я не знаю, що це за гра, але мені не смішно.

Дівчинка поворухнула губами.

Жодного звуку не пролунало.

Проте героїня зрозуміла її слова.

Ти обіцяла.

У грудях щось болісно стиснулося.

— Що я обіцяла?

Дівчинка підняла вільну руку й приклала палець до губ.

Потім показала кудись убік.

На третій поверх.

Дзеркало раптом потемніло.

Героїня відсахнулася, зачепила ногою край килима й ледве втрималася на ногах.

Коли вона знову наважилася поглянути на скло, там відбивалася лише порожня вітальня.

Жодної дитини.

Жодної чужої руки.

Тільки вона сама — бліда, розгублена, із розширеними від страху очима.

— Мені потрібно звідси вибратися.

Цього разу вона не намагалася переконати себе, що все гаразд.

Вона підхопила телефон і попрямувала до вхідних дверей. Їй потрібне було повітря, люди, звичайний шум машин і голоси перехожих. Щось справжнє.

Але, натиснувши на ручку, вона завмерла.

Двері були замкнені.

Вона пам'ятала, що не замикала їх.

Ключі висіли на гачку біля входу. Звичайні ключі, які вона отримала разом із документами на будинок.

Вона спробувала один.

Потім інший.

Жоден не повернувся в замку.

— Та ви знущаєтеся…

Вона вже збиралася зателефонувати нотаріусу, коли помітила, що на екрані телефона немає сигналу.

Ні мобільного зв'язку.

Ні інтернету.

Батарея була майже повною, але час на екрані застиг.

23:58.

Вона нахмурилася.

За вікном стояв день. Хай там як, стрілки настінного годинника показували одинадцяту ранку.

Вона натиснула кнопку блокування, а потім знову розблокувала телефон.

23:58.

— Ні. Так не буває.

Годинник на стіні тихо цокнув.

Вона підняла голову.

Стрілка хвилин повільно рушила вперед.

Ще один рух.

Іще.

Раптом годинник пробив північ.

Один раз.

Другий.

Третій.

Героїня відчула, як шкіра на руках вкривається сиротами.

Вона не знала, скільки ударів має бути, але годинник не зупинявся.

Четвертий.

П'ятий.

Шостий.

На сьомому ударі десь нагорі скрипнули двері.

На восьмому почулися кроки.

На дев'ятому хтось повільно потягнув щось важке по підлозі.

На десятому пролунав дитячий сміх.

Одинадцятий удар змусив її затиснути вуха долонями.

А перед дванадцятим голос зашепотів просто біля її плеча:

— Ти запізнилася.

Вона різко обернулася.

Нікого.

Годинник замовк.

У будинку знову запанувала тиша.

На екрані телефона з'явилися цифри.

00:00.

А потім прийшло повідомлення.

Номер відправника був прихований.

«Тепер ти можеш згадати».

Під повідомленням відобразилася фотографія.

Стара, трохи розмита світлина.

На ній була вона сама — значно молодша, можливо, років п'яти чи шести. Поруч стояла жінка, обличчя якої було майже повністю затулене тінню.

А між ними…

Між ними стояла та сама дівчинка з дзеркала.

Героїня збільшила фотографію.

На звороті, відображеному в кадрі, можна було прочитати напис.

Наш останній день разом.

Вона відчула, як підкошуються ноги.

Цього не могло бути.

Вона не пам'ятала цієї фотографії.

Не пам'ятала жінки.

І найголовніше — вона ніколи не мала сестри.

Принаймні мама завжди казала, що вона була єдиною дитиною.

Телефон завібрував знову.

«Не дозволяй їй відчинити двері».

Цього разу повідомлення супроводжувалося коротким відео.

Героїня натиснула на нього.

Камера дивилася на знайомий коридор третього поверху. На темні двері, біля яких вона стояла кілька годин тому.

Зображення було нерухомим.

Потім дверна ручка повільно опустилася.

З іншого боку хтось спробував вийти.

Героїня перестала дихати.

Ручка повернулася у вихідне положення.

І тоді з-за дверей долинув дитячий голос.

— Мамо?

Відео обірвалося.

Телефон згас.

А в кінці коридору на першому поверсі пролунав тихий стукіт.

Три короткі удари.

Наче хтось стояв по той бік вхідних дверей.

І чекав, поки йому відчинять.