1 глава

Будинок був освітлений, хоча в заповіті чітко зазначалося: він порожній уже двадцять три роки.

Я перевірила адресу на телефоні. Потім подивилася на іржаву табличку біля воріт. Потім знову на телефон.

Помилки не було.

За вікном другого поверху хтось стояв.

Я не розгледіла обличчя, але помітила, як постать підняла руку й повільно приклала долоню до скла.

Мені захотілося розвернутися й піти.

Та саме тоді телефон завібрував.

Невідомий номер.

«Не заходь. Ти вже одного разу звідти не повернулася».

Я перечитала повідомлення. Потім ще раз.

— Чудово, — пробурмотіла я. — Саме цього мені й бракувало після трьох годин дороги.

Палець завис над кнопкою виклику. Я могла відповісти на повідомлення, запитати, хто це, або просто сісти в машину й поїхати геть.

Натомість я подивилася на будинок.

Постать за вікном зникла.

Я не знала, що мене лякало більше: незнайомець, який стежив за мною, чи дивне відчуття, що я справді бачила це місце раніше.

Хоча це було неможливо.

Принаймні так мені здавалося.

Я дістала з кишені конверт із документами. Усередині лежав заповіт, свідоцтво про право на спадщину й коротка записка, написана від руки.

«Будинок тепер твій. Не намагайся продати його. Не запрошуй сюди гостей. І за жодних обставин не піднімайся на третій поверх після опівночі».

Підпису не було.

Я отримала ці документи лише два дні тому. Нотаріус пояснив, що чоловік на ім'я Едвард Вейл залишив мені маєток і значну суму грошей. Він помер шість місяців тому, а в заповіті зазначив лише одне: передати все мені особисто.

Проблема полягала в тому, що я ніколи не чула цього імені.

І все ж я приїхала.

Можливо, через гроші. Можливо, через цікавість. А можливо, тому, що останні кілька ночей мені снилися двері, яких я не могла відчинити.

Я сховала документи й підійшла до воріт.

Вони відчинилися самі.

Не зі скрипом, як у дешевих фільмах жахів, а тихо й плавно, ніби хтось по той бік давно чекав на мою появу.

Я зупинилася.

— Якщо це чийсь жарт, то він зовсім не смішний.

Відповіді не було.

Лише у вікні другого поверху знову спалахнуло світло.

Я пройшла доріжкою до ґанку. Під ногами хлюпала дощова вода, а холодний вітер пробирався під комір пальта. Біля дверей лежав старий килимок. На ньому білими літерами було вишито одне слово.

«Ласкаво просимо додому».

Я завмерла.

Не «до будинку». Не «до маєтку».

Додому.

Мені стало важко дихати.

Я не пам'ятала цього місця. Не знала його власника. Не мала жодних причин відчувати, ніби переступаю поріг чогось знайомого.

Та рука сама потягнулася до дверної ручки.

Замок клацнув ще до того, як я торкнулася металу.

Двері прочинилися.

З темряви всередині долинув тихий жіночий голос:

— Ти запізнилася.