LXXIV СОЛОМІЯ

Все почалося з неї, і нею мало закінчитись. Соломія думала про доньку весь час. Навіть коли у них були відверті суперечки, які бачили не одні очі, все було для того, аби оточуючі знали – Зоряна може за себе постояти. До сьогоднішнього дня Соломія вирішила головне питання, яке стало приводом для збору шабашу. Всі ці святкування Купала були лиш для пилу, аби в жодної з відьом не було бажання проігнорувати її, нову Верховну шабашу — Зоряну Чорнороту. Для цього рішення відьма проробила достобіса роботи. Вона вийшла на всіх можливих істот та людей зі свого минулого. Просила вибачення і вибачала сама; допомагала і просила допомоги. Сьогоднішня ніч завершить найтяжчий розділ її життя. Всі свої випробування вона пройшла з гідністю, тепер черга її доньки. Зоряна за ці століття пережила не одне відьомське покоління і дізналась багато чого для того, аби стати неперевершеною Верховною. 

Соломія прийняла рішення, про яке знали Федір, Стефан, Михайло і частково Назар. За будь-яку ціну всі мають захищати Зоряну, вона – майбутнє, її сили небачені для відьом; її характер – дар нащадкам; і саме вона поверне рівновагу до світу почвар. 

Соломія була найвищої думки про свою доньку, тому візит Назара напередодні став сюрпризом. Його слова та прохання пробили щілину у броні Верховної. Усіма своїми вчинками Зоряна демонструвала почуття до Назара, але її ігнорування проблеми вказувало на протилежне.

— Я не пізно? – запитав хлопчина з порогу.

— Де там, лише одинадцята. Я ще не всю немовлячу кров випила. – посміхнулась Соломія.

— Не витрачайте час, вам не допоможе. – Назар хижо посміхнувся у відповідь.

— Обережніше, ти більше не куленепробивний.

— За цим я й прийшов. – хлопець опустив голову.

— Проходь.

Соломія пройшла вглиб кабінету, Назар спокійно йшов слідом. Жінка, як завжди, виставила попільничку із шухляди, приготувала цигарки та скляночку віскі, бо ж на суху проводити сеанс терапії для розбитого сердечка, вище її сил. Хлопець боязко поглядав на графин з янтарною рідиною, наче й бажаючи ковтнути, та щось його зупиняло.

— Я не скажу татку, що ти куштував дорослі напої. – сказала Соломія, підпалючи цигарку.

Назар посміхнувся куточком губ, та швидко попрямував до столика зі склянкою. Він хлюпнув собі порцію, та повернувся до крісла біля її столу.

— Мене турбують власні думки. Я спустошений та розірваний. Моя свідомість знищує мене жахливими думками. Кожен день я прокидаюсь, і відчуваю слабкість, атрофію, апатію. Я прожив значно більше, ніж мав би. І прожив в іншому тілі, яке сам у себе відібрав. – його страждальний монолог міг бути безкінечним, та вона вже зрозуміла для чого хлопець прийшов.

— Ти хочеш знову обернутись вовкулакою? – її холодний погляд впивався у нього.

— Так, але як? – хлопець дивився у відповідь.

— Твоє бажання написане на обличчі. І до того, я не така безсердечна, як ти гадаєш.

— Гірше? – зі смішком запитав хлопець.

— Твої брудні словечка, варті кожної моєї шпильки. – Соломія зробила ще ковток, терапія поки не вдавалась. — Давай, вимови це в голос.

— Я втратив більшу половину себе, Зоряна – ні. Вона примножила свої сили та повернула красу, на мої слова вона реагує смішками чи якимись гівняними відмовками. Так, ми хочемо мати майбутнє, і я готовий працювати. Але який сенс від моєї тіні? Я навіть захистити її не зможу. – хлопець крутив в руках склянку, до якої майже не торкнувся. 

— Гаразд, – Соломія осушила склянку та загасила недопалок. — піджени машину до службового і чекай мене. Буду за десять хвилин.

Хлопець мовчки кивнув, та вийшов з кабінету. Соломія підійшла до невеличкої шафи, в якій містились кілька різних комплектів одягу. Вона змінила своє вбрання на джинси, футболку та кросівки. Волосся зібрала у низький пучок. А з дна шафи схопила свій старезний кинджал, який не використовувала дуже давно. Це був подарунок Зоряниного батька, аби вона могла захистити себе, доки той був на службі. Цей ніж пройшов не один ритуал, з усіх речей він був найбільшим носієм Соломіїної енергії, яка зараз їй знадобиться. Вона загасила світло у кабінеті, лишивши тільки настільну лампу, аби лишити ефект присутності. Тихими кроками відьма чкурнула до службових сходів, і швидко попрямувала до місця зустрічі.

Назар вже чекав, нервово вибиваючи пальцями по рулю.

— Я думав це кидок, і зараз тут опиниться Зоряна, аби послати мене куди подалі. – хлопець випустив нервовий смішок.

— То вона й гадки не має про твій задум? – сказала Соломія, доки намагалась розмістити свою дупу на пасажирському сидінні.

— А що було не зрозуміло із фрази “реагує відмовками”? Вона буквально зациклилась на завтрашньому дні, і їй байдуже до всього.

— Тут погоджуюсь, вона не бачить що відбувається у неї під носом, та я нагадаю. Рушаймо.

І вкотре, за останні тижні, Соломія знову линула нічним Києвом до улюбленої Лисої гори. Давно вона не брала участі у такій кількості ритуалів, від чого її кров кипіла, а древня магія курсувала жилами. Відьма відчула себе живою, вона відчула свою причетність до всього, що відбувається навколо. Для чого вона так довго стримувала те, чим її нагородила Природа? В цей момент Соломія відчула себе на своєму місці, там, де вона й має бути і до чого вів цей звивистий шлях, довжиною у півтисячоліття.

Коли вони піднялись на самий вершечок, Соломія роззирнулась у пошуках пологої місцини. Ніч була темною та тихою, ідеальний час, а місяць саме пройшов повню, що свідчило про готовність зілля безсмертя. А для вовкулаки це означало, що перетворення має бути менш болючим ніж на повний місяць. Соломія витягла кинджал з-за поясу.

— Трясця! – Назар відсахнувся.

— Не замарай спіднє, тобі ще додому повертатись. – хмикнула Соломія.

Відьма провела лезом по своїй долоні, кілька крапель окропили траву. А за мить, в те місце, куди щойно потрапила кров, Соломія встромила і сам ніж.

— І що тепер? – запитав Назар.