LXVI ЗОРЯНА

Не встигла Зоряна прочитати заклинання, як все навколо засяяло вогнями її магії. Повітря навколо наповнилося потріскуванням та спалахами, вона викликала цей неймовірний вир, її магія була сильною та первісною. Здавалося все її тіло у вогні і вона наче фенікс, пала низько, аби здобути всі ці сили для чогось важливого. У її голові не було місця думкам про щось, окрім наступної миті у якій вона ступить за ворота Ирію. Ось заради чого були всі її дії останні місяці, мить на яку не міг зважитись ніхто з її попередників, але не Зоряна. Вона сильна та відчайдушна, і для неї немає нічого неможливого. Окрім пристойного зізнання у почуттях, яке вона спаплюжила. Краще б не пояснювала нічого, а просто відморозилась. А тепер? Тепер вона оточена виром магії і замість зосередження знову думає про Назара. Ці думки вона примусово викинула геть з голови, бо ж тримати підношення, себе і образ Назара було важкувато. Дівчина відчула, як її тіло стало легшим і невагомим, стан польоту продовжувався зовсім не довго, а за обрієм виднілися височенні ворота, біля яких юрмився натовп. Навколо було так багато душ, що здавалося потрапити у потрібне місце Зоряна не встигне. Вона міцно стискала свої підношення та маневрувала між стогонами та скрипучими голосами. Душі, що оточували її навколо, були жахливими. Вони походили на покутників*, сіпаючі рухи, обм’якла постава та звуки, які геть не схожі на звичні слова. Вони йшли вперед, наче чули призив і сліпо рухалися на це відчуття. За проміжок у півроку (від одного сонцестояння до іншого), ця кількість душ здавалася неймовірною. Невже так багато людей помирали щоденно? Це здавалося неправдою, та світ достобіса великий, і на зміну одному життю приходить інше. Але те, що вхід був відкритий лише двічі на рік, давало зрозуміти що, явно не всі зможуть дістатися місця призначення. Ще й з тим, що не кожен мав підношення для свого боку. А чи значило це, що людина потрапить хоч кудись? Вона твердо налаштувалася це змінити. Якщо не сьогодні, то найближчим часом. Зоряна оминала пляму за плямою, аж доки не опинилася під брамою, яку стерегли мовчазні вартові на чолі з старцем у сірому балахоні:

— Що моє твоє душенька? – солодкувато скрипучим голосом запитав дідок.

— Ось! – без зайвих слів Зоряна простягла золото, глину та вогонь.

— То до Потойбіччя тобі схотілося? Гаразд! Але будь обачною, твій час ще не прийшов.

Зоряна лишила підношення біля ніг охоронців і рушила за вказаним старцем напрямком. Повітря, яке оточувало дівчину, наче несло її, економлячи такий дорогоцінний час. Звісно це було швидше, ніж блукати самій крізь непроглядне полотно сизого туману, яким було оповите це місце. Туман темнішав з кожною хвилиною її польоту, він ставав чорнішим з вкрапленнями червоного, а ніздрі заповнював їдкий запах сірки. Не бажаєте парфуми з ароматом Пекла? Саме так можна було описати цей сморід. Крізь туман стала проглядатись наступна черга. Душі проходили крізь високу кістяну браму. Плям тут було не менше, проте всі вони йшли одна за одною без штурханини та плачу. Бо ж плакати було пізно, кінцевий шлях був очевидними, залишилося лише прийняти і ступити в забуття. 

Біля воріт Зоряна зловила погляд миршавого чорта з ріжками та козлиною борідкою. Той наче шукав дівчину поглядом, а коли контакт було встановлено він мовчки замахав рукою, підзиваючи її пройти повз чергу. Дівчину тут чекали, і хоча на пишний прийом вона не сподівалася, та не товктися між іншими було дуже зручно. Вона оминула всіх і проскочила крізь ворота, без зайвих роздумів з чиїх же кісток була зроблена ця брама. За ворітьми Зоряну чекала геть інша обстановка, ніж вона уявляла. Потойбіччя було схоже на невеличке місто. Довгими рядами тяглися чани, в яких булькотіла кипляча смола. Біля кожного котла стояв такий самий чорт, як на воротах, він запускав душі до чанів, аби ті платили за гріхи черговими муками.

Ряди тяглися, наче вулички, до садиби з невідомого Зоряні каменю. Він був чорний та лискучий, подібний до скла, але значно міцніший. Пан “козлина борідка” вказав своїм копитом на цю садибу, а сам повернувся до воріт, де за коротку мить вже утворився затор. Ближче до будівлі стояли інші котли, литі з чистого золота, у них гріли свої масні тіла багато чортів. Вони хихотіли та спілкувалися, сьорбали якусь настоянку, а душі у вигляді молодиць розважали тих розпусними танцями. Зоряна назвала б цю обстановку, гидким бісовим джакузі. Ця картина ще довгий час сидітиме в дівочій пам’яті. Перед садибою палали багаття, купка осинавців тягали до них незрозуміле сміття, яке плавилося і як результат утворювалися камінці з яких і будувавлося це приміщення. Хай би там що, а потойбічний ремонт ніхто не відміняв. Зоряна увійшла до прочинених дверей, за якими сяяла купа смолоскипів, вони освічували широкий передпокій. А в середині стояв гул та стукіт копит об підлогу. Гам та шум дали зрозуміти, що у палаці йде добряча вечірка, на яку Зоряна була запрошена. Здалеку линула голосна музика, саме туди рушила Зоряна. Вона йшла повз чортів усіх видів та порід. Високі та низькі, з поросячими п’ятаками або іклами, товстезні та геть худі, чорні, червоні чи навіть сірі чорти, геть не звертали уваги на дівчину. Вони продовжували гульбенити та шаленіти, пити якусь бурду та трощити посуд. За всіма тілами Зоряна розгледіла подобу тронної зали, в якій сиділи музиканти, а на підвищенні на троні розмістилися Люципер та Морана. Нарешті. Зоряна прискорила крок, аби швидше дістатися до них, а оцінюючи здалеку їхнє вбрання, дівчина полегшено зітхнула, що пристала на материну пропозицію та вдягла сукню.

Люципер здавався шалено високим. Його шкіра була смаглявою та мала теракотовий відтінок. Голову прикрашали масивні роги та чорне волосся, зібране у низький пучок шнурком, так як, колись робив Назар. За спиною блукав довгий хвіст з охайною китицею, кольору вороновго крила. Вбрання його було досить стриманим, як для повелителя Гаспидського трону. Шкіряні штани, що вільно облягали масивні стегна та довгі ноги, а зверху тіло було приховане за чорною тунікою із золотим поясом. На відміну від решти його кодла, Люципер мав руки та ноги, як у людей. Він сидів босоніж, а кожен палець був увінчаний золотим перснем з камінцем чи без. Але ця надлишковість не була зайвою, вона чудово доповнювала цей образ, надаючи йому екстравагантності. Він був магнетичним, але виявлялося це у самій манері та вмінню тримати себе. А от жінка поруч з ним притягувала погляд саме своїм вбранням. На вигляд Морані було не більше тридцяти, вона здавалася молодшою за Соломію. Довге чорне волосся, світла шкіра, яка геть не в’язалася з тутешньою засмагою деяких особин, та очі повні золота. Ці вкраплення були помітні здалеку, такі ж мала й Зоряна. Показник сили їхнього роду. Такі очі мала відьма що запечатала ворота, порушивши рівновагу, а тепер і та, яке все це поверне до правильного русла. Відьма була вдягнена у чорну довгу сукню з рукавами-ліхтариками та розшиту дрібними камінцями, що виблискували у світлі смолоскипів. Тканина нагадувала найтемнішу ніч, яку пронизувало зоряне світло. Морана теж стояла босоніж, бо з-під поділу сукні виднілися акуратні маленькі стопи, складені хрест навхрест. Голову жінки прикрашала корона у вигляді маленьких ріжок, яких вона не могла мати за своєю людською природою. Зоряна дісталася підвищення, коли її помітили правителі, вона вклонилася і відразу перейшла до справи: