LX НАЗАР

Минув майже тиждень, а Зоряна так і лежала без свідомості. Хлопець не відходив він неї, виділяв лише кілька годин на сон. Зоряна брала сили з Дарини, але навіть при цьому вона помітно схудла, колір шкіри став геть тьмяним, дихання було слабким. Соломія приводила інших відьом, цілителів та мольфарів. Всі як один, сказали чекати. Болиголов вразив організм, і хоч протиотрута подіяла, та всі системи мають відновитися. Зоряна боролося з гарячкою, без стогону та безглуздих балачок, вона просто палала і рідко мугикала. Назар обтирав її вологими рушниками, ложкою заливав воду до рота, та вивчав кожен шрам на її справжньому обличчі. Не було й жодного дня, аби шрами залишилися на тому самому місці. Вони снували її тілом, наче павуки. Назар теж змарнів, кожен новий день, здавалося, висмоктував надію на одужання з нього. І хоч Соломія запевняла у зворотньому, сама теж без сліз не могла справитися.

Старша Чорнорота займалася справами, а увесь вільний час присвячувала розшифруванню книги, яку Назар приніс з готелю. Він не слухав її роздуми та ідеї, бо його голова ледь не пухла від переживань та бажання помсти. Він ігнорував Мишка, бо саме через його крадіжку мисливці напали на готель. Але ні Зоряна, ні Соломія не видали його матері. І йому теж заборонили це робити. Чим він заслужив на такий захист? Добре хоч книгу поцупив, але щоб за неї так страждала Зоряна, було геть не справедливо.

Назар сидів біля ліжка, коли почув звук у замочній скважині вхідних дверей. Це була Соломія, вона прийшла сьогодні досить рано. Разом з нею, в квартиру проник запах їжі. Хлопець нехтував нормальним харчуванням, бо через дурні думки, апетит його покинув. Та цей запах нагадав йому Зорянині смаколики. Тому він ковтнув слину, від навіяних спогадів, і знову зосередив погляд на мандруючих шрамах дівчини.

— Вовче, йди поїж. Я побуду з нею. – Соломія зайшла до спальні.

— Дякую, я не голодний. 

— Якщо ти маєш надію, опинитися в одному ліжку з нею, впавши в голодну непритомність, я тебе розчарую. Хіба килимок біля дверей. – Соломія залишилася такою ж язвою.

— Дар переконання що треба. – хмикнув він, і попрямував на запах.

— Не спіши, я поки почитаю їй те, що вдалося дізнатися. – Соломія втомлено сіла у крісло замість Назара. — Все ж таки, перевага мати вовка на лице, місцинка після тебе тепла.

Обличчя Назара пронизала втомлена усмішка. Він пішов до ванної, вмився холодною водою та зупинив погляд у дзеркалі. Видок був не на пʼять балів. Щетина вкрила обличчя, темні кола навколо очей від судомного сну, самі ж очі були наче скляні. Треба буде хоч поголитися, аби Зоряна не впала з ліжка, коли побаче його такого. На кухні чекав паперовий пакет, в якому лежав контейнер з пастою, салат, якесь тістечко та купована кава. Знявши кришку зі стаканчика, Назарові ніздрі сповнив міцний аромат свіжозмелених зерен, він бадьорив не гірше крижаної води. Хлопець зробив обережений ковток, і по тіло розлилося секундне тепло. Він розклав їжу, і неспішно її поглинав. Сподівався, що без його постійної присутність, Зоряна прийде до тями, як у всих тих дурнуватих фільмах, коли головні герої йшли геть, відразу щось відбувалось.

З кімнати долинав монотонний голос Соломії, Назар прислухався:

— Виявляється все зовсім не так, як нам розповідали. Морана зачинила ворота не від злості чи ненависті, вона зачинила їх на прохання самого Люципера. Вони мали почуття один до одного, і той попросив її про послугу. 

Відповіді ніякої не було, Назар поклав до рота чергову порцію макаронів і продовжував слухати:

— Люципер створив Сатанаїла по людському образу, але з того, що було під рукою. І послав його у наш світ, як свого посланця. Той чинив хаос та капості, а спинити його було неможливо. Він створений задля того, аби нести розбрат та дурман у голови, запаскудити всю красу світу своїм гнійним диханням. Його боялися, йшли на угоди і сили він мав понадміру. Це спонукало Біса перестати підкорюватися Люциперовим наказам…

Назар заслухався і з його рук вислизнула виделка, яке порушила монотонну розповідь Соломії. Відьма підскочила з крісла, і ледь не кинулась на хлопця.

— Матері твоєї ковінька, Назаре!

— Вибачайте, заслухався. Гадаєте є сенс розповідати це все зараз? Вона нас чує? – хлопець опустив голову.

— Сподіваюсь, що чує. – тихо відповіла Соломія.

До Сонцестояння залишалося все менше часу, Назар продовжував чергувати біля непритомної Зоряни. Він нарешті поголився і мав пристойний вигляд. Доки він витріщався на своє відображення у дзеркалі, з кімнати донісся страшний гуркіт. Він рвонув на звук, у кімнаті перед ним постала очікувана картина. На ватяних ногах, тримаючись за одвірок, стояла Зоряна. Вона була дуже слабка, але вперта. Хлопець схопив її під руки та притиснув до себе. Вона стала ще худішою та легшою, але шкіра перестала віддавати сірістю, а кола навколо очей поменшали. Вона повернулася. Назар обійняв міцніше і вдихнув її запах. Нарешті.

— Скільки? – прошепотіла Зоряна.

— Майже два тижні.

— А ти?

— Весь час був тут. – шепотів Назар у відповідь.

— Часу вже немає, так?

— Фігня, його буде вдосталь. Головне що ти повернулася.

— Не дивись на мене, я потвора. – Зоряна мабуть згадала, що стояла перед ним без заичної личини.

— Перестань так говорити, я дивився на тебе кожної миті. Ти не потвора, ти сама сильна і мужня людина, яку я знаю.

Він не міг відпустити Зоряну з обіймів, він майже втратив надію побачити її на двох ногах у притомному стані. Здавалося, що тепер все життя він лиш сидітиме поруч, і вивчатиме мапу пересування шрамів, якими її нагородив Біс. Але ні, Зоряна була сильною, вона знайшла дорогу назад, до нього та світу.

— Я чула тебе, твої доторки, слова та думки. Я йшла на твій голос. Чула маму, але йшла до тебе. – нарешті Зоряна трішки розслабилася і дозволила Назару тримати її.

— А ще, відчувала Дарину. Не знаю чому, та вона здається була у мене під шкірою.