LVII ЗОРЯНА

Дівчина не розуміла, якого хріна матір сиділа і розмовляла з ними, коли потрібно було стерти їх всіх на порохи. Вони так жахливо ставились до відьом, знущалися і вбивали, а вона зараз теревені розводила. З роздумів її повернула Дарина:

— А ти не змінилася. – Зоряна не розуміла, це комплімент чи ні.

— Не можу відповісти тобі взаємністю, бо ж ти безбожно постаріла.

Дарина зареготіла таким мерзотним сміхом, наче в кімнаті зграя ворон осіла.

— Язичок в тебе погострішав з останньої зустрічі.

— Ба більше, кігті у мене ще гостріші.

— Доню, – втрутилась Соломія, — сідай, ми тут говоримо.

— Про що можна говорити з убивцями? – заперечила Зоряна.

— Можу те саме сказати, але ми сидимо тут. – оголосила Дарина.

— Гаразд, у тебе пʼять хвилин, після чого я розірву всіх вас на шматки, як і личить вбивці.

— Де мої люди, які тебе привели? 

— Я прийшла сама, а вони солодко сплять. Навіть живі.

Дарина знову засміялася воронячим карканням. Це починало страшенно дратувати Зоряну. Вона не розуміла, чому вони вторглися сюди і що вимагають.

— Я прийшла забрати те, що ви вкрали! – було схоже, що Дарина прочитала думки Зорянич

— Проблема в тому, – озвалась Соломія, — що ми нічого не крали в тебе, ба більше, були певні що ти гниєш в землі. 

Зоряна тихо пирснула сміхом від материної зухвалості.

— Ну звісно, куди ж мені до вас безсмертних. Ви гадаєте, раз маєте те, що іншим недоступно, то можете вершити чужі долі?

— Це ти про що? – запитала Зоряна, підходячи ближче до столу.

— За кілька років, я очухалася від того, що ти на мене навела. Разом зі мною і Ігор. І все спільне життя я слухала ці кляті порівняння з тобою. Що б я не робила, яких висот не досягала, я не ти. – слова Дарини були просякнуті люттю.

Ось що ховалося за нею, класичне і тупе почуття помсти, яке найбільше штовхало людей жити, досягати і в кінці кінців розправлятися з кривдниками. Вона була настільки сильно зациклена на цій помсті, що навіть не бачила того, що мала. Зоряні стало шкода Мишка, він усим серцем любим і тужив за матір’ю. А вона навіть не запитала про нього. А всі ці роки, вона поклала на вівтар помсти, при тому, що Ігора вона навіть не кохала.

— Я дала тобі те, що ти хотіла – чоловіка, з якого можна вити вірьовки. – Зоряна підійшла до столу впритул. — Чим тобі не так?

— Дійсно, ти вкрала мої роки. Принудила до життя, яке я мала прожити за власними бажаннями. А тепер я стара, й нікому не потрібна.

— То ти хочеш молодості й компанії? – запитала Соломія, на що Дарина знову засміялася.

Зоряні здавалося, що вона забагато гигоче, це виглядає достобіса безумно. 

— Поверніть мені книгу й годинники, я візьму те, що хотіла і тоді ми поговоримо на рівних.

— Вийдіть усі з кімнати! – гаркнула Зоряна. — Всі, крім тебе. – погляд впав на Дарину.

— Гадаєш, я лишуся з тобою сама?

— Боїшся? – Зоряна посміхнулася. — Я лиш покажу те, яку ціну треба платити за свої безглузді бажання. Обіцяю, ти не постраждаєш. Принаймні сьогодні.

Дарина кивнула мисливцям, а Зоряна – матері. Всі вийшли з кімнати, залишивши давніх подруг на одинці. Зоряна хотіла скинути личину, аби Дарина гарно подумала, чи варто йти на повідку своїх слабкостей та бажань. Коли кімната стала пустою, і по ній котилося лише Даринине схвильоване дихання, Зоряна знову заговорила:

— Я й гадки не маю, ні про книгу, ні про якісь годинники. У мене немає цього мотлоху. Хоча книга, яку ти вкрала раніше, тобі не належить, і по факту має бути в мене. 

— Спустись на землю! Не все в цьому житті може тобі належати, така тварюка як ти, не може мати всього! – Дарина давилася жовчю.

— А така як ти? Успішний бізнес, безліч можливостей, люблячий син, який від тебе й краплі ласки не отримав.

— Та звідки тобі про це знати? – Дарина скочила на ноги, і зібралась напасти на Зоряну.

— Не я прикинулась мертвою, та навіть можливості попрощатися йому не дала. Кинула заради своїх егоїстичних почуттів.

Дарина зробила ще крок, а Зоряна прикликала силу до своїх долонь. Вони миттєво засяяли і почали випромінювати світло. Дарина відсахнулася, а Зоряна продовжувала заповнювати жили силою. Повітря в кімнаті стислося, очі Зоряни сяяли наче дорогоцінний метал, а шкіра пульсувала.

— Я зараз покажу, чого вартує моя молодість та сила. І як ти, мало не позбавила мене шансу позбутися цього жаху!

Зоряна напружилася і зібралася скинути личину. Це було просто, бо вона день у день це робила, але для певнішого ефекту, вона додала трішки більше магії, ніж потрібно. Тонка накладна шкіра розвіялась, відкривши чорні вени та сірі рубці, які вкривали тіло дівчини. Її суглоби набрякали до свого звичного стану, який так вдало приховувала магія. Схудлі руки теж мали загрозливий вигляд, бо ж нігті замінили сталеві пазурі, а пальці набули неприродних вигинів. Золоті коси, які прикрашали Зоряну пʼять віків тому, перетворилися на тонку й білу паклю, наче її голова була вкрита павутиною. Навколо очей засіли глибокі, сірі кола. Колишній румʼянець зник, оголивши рубці та полотняну шкіру. Зоряна прибрала ореол магії, і постала перед Дариною в своєму обличчі. Саме в тому, яке вона ховала, саме те, яке нагадувало скільки коштує самовпевненість та наївність.

— Ну то як тобі? – скрипучим голосом запитала Зоряна.

— Цей мерзотний лик трішки тішить моє серце, проте недостатньо.

У середині Зоряни піднімалася лють. Для цієї людини все було втрачено, і всі спроби Зоряни її не переконають. Мозок судомило від злості, але крізь цей морок пробивалась чиясь лагідна рука:

— Ти мене обдурила! – Назар. — Я стою за дверима, і готовий увірватися та роздерти цю суку на шматки.

— Так, збрехала. Вибач. Знешкодь мисливців, але тихо.

— Зараз зроблю.

— Ти чому застигла? - озвалась Дарина. — Чи мої слова ранили твоє паршиве нутро? Сподіваюсь не так сильно, як ранить ніж.

Дарина штрикнула Зоряну стилетом, який увесь час приховувала в рукаві своєї куртки. Біль осів десь під ребрами, серце пульсувало, а кров намагалася наповнитись магією, аби зцілитися. Та щось не вдавалося.