XLIX НАЗАР

Він був геть збентежений від усього, що сталося ранком. Зоряна могла чути його думки і відповідати на них, це перше. Друге, він обіймав її, доки вона повертала назад татуювання. І третє, мабуть краще було набити ті татухи заново, бо ж від тату-майстра Бормана, у Назарових штанях не було б так тісно. Він з усіх сил гнав геть хтиві думки, які лізли в голову, бо ж тепер Зоряна могла їх почути. Вона розказала йому про цю хрінь, “шепіт якоїсь душі”, і що він значив у старих писаннях, та хлопцю це нічого не сказало. Зоряна не зреагувала на його порив, хоча й не прогнала, навіть коли він безсоромно її обійняв. А як спокусливо сповз той клятий халатик? Мабуть ці кілька хвилин, вартували найбільше у його житті. Останні роки він так часто думав про цей момент, що йому здалося наче це сон. Його тіло пронизували шалені блискавки, і були вони не від болю, а від жаданості моменту. Ці обійми, що були на межі з несамовитим болем, були наче ковток води після тижнів у пустелі. Що ж тоді б відбулося з Назаром, аби Зоряна обійняла його по-справжньому? Від цих фантазій тіло зраджувало його ще більше, добре хоч він з квартири пішов. Хлопець вийшов у двір, втягнув повні легені повітря та з усіх сил намагався виправити незручне становище, що видавали його тісні джинси. Аби ніхто не бачив цього сорому, інакше міцний воїн-перевертень з ідеальною витримкою, просто не переживе цього стидовища. 

Назар прямував до готелю, але дійти не судилося. Прямісінько під входом тупцяв Мишко. Приємності миттю вилетіли геть з Назарової голови. Що йому знадобилося з самого ранку? На останок, Назар мав надію, що той просто тут стоїть. Але ні, Мишко заговорив:

— Привіт, вибач що турбую. – нервував він.

— А як не вибачу?

— Слухай, давай спробуємо поговорити, як адекватні? – Мишко намагався налагодити контакт.

— Давай, але швидко.

— Мені треба допомога, тільки секретно. Відразу після цього, я все розповім Зоряні.

— Що саме ти хочеш розповісти? – тепер Назару було цікаво.

— Не можу тобі сказати. Зоряна має знати перша, ну майже перша. – він замнувся. — Стефан намагався мене цим шантажувати.

— А мені що? – це було цікавіше.

— Як я зрозумів, він веде свою гру. 

— Слухай, тут всі ведуть свою гру. Ти теж не вийняток. – сказав Назар.

— Вчора Зоряна говорила, що я можу до тебе звернутися. Я справді потрапив у халепу. – Мишко виглядав розгубленим.

— Що ти хочеш? 

— Допоможи проникнути у магазин, де ми були вчора. Я маю дещо забрати. – він переминався з ноги на ногу. — Це належало мамі, у мене від неї нічого не зосталось.

Назар не став розкривати карти, про те, що вони знають що Дарина жива, бо саме це могло зірвати Мишка з гачка. Він був їм потрібен, бо ж так само міг вести гру, за якою стоїть його матір. Він не міг випадково опинитися поруч із Зоряною, саме у цей момент. Тож Назар вирішив нишком допомогти йому, аби Михайло довірився Зоряні.

— І що ти хочеш від мене?

— Вимкнути сигналізацію та камери. Магазин працює з дванадцятої, а зараз майже восьма. Якщо поспішити, то впораємось за годину.

— Нічого собі, схоже на план захоплення світу. – усміхнувся Назар. — Гаразд, дуй за кавою, я піднімусь за ноутом.

Хлопці розійшлися у різні боки, і Назар не міг второпати, як погодився на це беззаконня? Мишко, фактично хотів пограбувати родичів, що ж такого він там знайшов, що довелося йти за допомогою до Назар. Головне було не попастись, адже Мишко легко міг здати Назара, якщо першого впіймають. Всі вовчі сподівання були лиш на те, що Мишко добре продумав свій план і точно переконаний, що у бутику пусто. Бо ж Назарова голова була не ладна винайти план, там всеціло панував край халату, який сповзав з плеча Зоряни, і відкривав огляд на тонкий стан дівчини. Хай би як майстерно вона не накладала личину, але під тонкою шкірою виднілися вени та поодинокі рубці, які вкривали її бездоганне тіло. Його мізки ледь не витекли на підлогу ліфту від картин, що випливали в уяві. За ті секунди, що ліфт підіймався, він нафантазував достатньо, аби джинси напнулися у зоні паху. Глибокий видих не покращив ситуацію. Лиш нагадування про справу остудило гарячу голову, тому він прискорив крок до своєї кімнати.

У номері панував цілковитий хаос. Нечисленні речі були розкидані, складати їх Назар не хотів. Спалений килим обіцяли замінити тільки по обіді. Суміжні двері, злегка розтрощені батьком, більше не зачинялися на замок. Тому Назар, якомога тихіше прослизнув до кімнати, схопив ноут та цим же шляхом пішов до холу. На зворотньому шляху, він не дозволив ліфтовим спогадам, задурманити йому голову. Думки були зайняті обʼєктом, який хотів поцупити Михайло. Підслухуючи його розмову з тіткою, Назар не чув нічого цікавого. Лиш кілька загальних фраз, та прохання подивитися старі речі, серед яких той, певно вигледів щось цінне. Мишко вже чекав його поруч зі стійкою рецепції, Назар кивнув йому, вказуючи на вихід, і сам пішов не спиняючись, занадто багато зайвих очей. Коли вони залишили готель, і пройшли кілька метрів геть, лише тоді Назар дозволив порівнятися з ним. Не вистачало, аби і його Стефан чи хто гірший, схопив за яйця на крадіжці з Мишком. Назар забрав стаканчик з кавою з рук хлопця, і поспіхом осушив його. Трішки ясності у голові не завадить. Бутик був вже поруч, хлопці звернули на паралельну вулицю, аби зайти з чорного входу. Доки Назар вмощувався подалі від сміттєвого баку, Мишко налаштовував відмички у своїх пальцях. 

— І давно ти таким промишляєш? – запитав Назар, крізь стукіт клавіш.

— Навчився вночі на ютубі, коли вирішив, що іншого шансу не буде. – відповів Мишко.

Але хмурий настрій був у хлопця, це було помітно навіть для Назара, якому Мишко був потрібен, як козі баян. Він погодився лише на допомогу, сеанс терапії у пакет послуг не входив. Достатньо було входу з Назаровим логіном до системи відеонагляду та зламу охоронної компанії, аби відключити магазин від пульта. Кілька хвилин довелося провозитися, доки хлопець не переконався, що їх не спіймають. Назар перевірив камери всередині — пусто, вимкнув на них запис і кивнув Мишкові. Хлопець не гаючи часу взявся до відмичок. Неозброєним оком можна було побачити, наскільки невправним він був. Та старання були не марні, і з гулким клацанням замок піддався. Мишко миттю зник в нетрях бутику, Назар принюхався – далеко, час вмикати камери, аби роздивитися що ж він задумав. За кілька митей хлопчина опинився у кабінеті, камера брала досить кволий огляд, тому Назар лупав на його спину. Минули хвилини як Мишко нарешті обернувся, і ховав під джинсовий піджак тканинний згорток, товстий але не великий; мішечок, схожий на пильник з ювелірки та маленький блокнот. Оце так-так, обчистив рідну матір, яку вважав мертвою, чистий сюр для низькопробної драми. Коли Мишко вийшов з кабінету, Назар розгледів, що все було витягнуто зі старого сейфа, такий відмичками ламати довго, хіба у малого був ключ. Дійсно сюр, Назар усміхнувся і видалив запис, який щойно переглядав. Після видалення він зробив склейку, наче камери й не вимикалися, а коли Мишко вийшов до нього та зачинив двері – увімкнув назад сигналізацію. Діло зроблене, тому час валити геть.