XLV МИХАЙЛО

Хлопець йшов з зустрічі зовсім розгублений. Цілий місяць він перебував під одним дахом з жахливими істотами, яким вбити чи спалити живцем іншу істоту, нічого не вартує. Звісно, його нутро повнилося жахом, який забрівав у найпотаємніші куточки його душі. Але шляху назад немає. Угода з дияволом, це угода. Розірвати яку можна, лише віддавши своє життя. На відміну від того вовка, Мишко міг не воскреснути. Невже він не може напнути раком, якусь дівку? Нехай вона і відьма, проте ж більшість часу вона виглядає абсолютно звичайною. Михайло вибіг з номера, перш ніж йому щось пояснили. Він не хотів, аби його життя обірвалося, як у випадкового свідка. Краще він поговорить з Зоряною увечері, коли за її спиною маячитиме знімальна група і купа інших людей, що вечерятимуть у ресторані. Тому не гаючи часу, він чкурнув до свого номеру, аби привести себе до ладу перед зйомками. Він не має права навіть виду подати, що його щось лякає. 

У номері він зробив кілька глибоких вдихів, кинув оком на самокрутку, що спочивала під лампою на тумбі, і пішов до ванної кімнати. Прийняв гарячий душ, натер своє тіло до почервоніння, аби відволікти думки на більш приземлені справи, такі як свербіння шкіри від черезмірно інтенсивного тертя. Перед дзеркалом ще раз поголив щетину, яка здавалася йому рідкою та придкою. Поляскав себе по щокам, перевіряючи реальність того, що відбувалося навколо. Замотавши рушник навколо стегон, він пішов до кімнати, і ледь не зомлів, коли побачив на ліжку Годзилу. Той сидів з усією суворістю, та крутив у руках довбану самокрутку. Нахіба Мишко кинув її на видноті? Понадіявся на мінімальну приватність, яку сам сьогодні порушив, вдершись до чужого номеру з цікавості. Хлопець не міг вимовити й слова, тому Годзила почав першим:

— Цікава штучка. – він понюхав цигарку. — І де ж це хлопчисько, взяв відьмин корінь для самокрутки? Га?

— Мене пригостили. – спокійно сказав Мишко.

— Хто? Це лайно може вбити такого, як ти. 

— Ну звісно. Мене ж ваша Зоряна не воскресить! – Мишко вирішив піти у наступ. Хай знають, він не сцикун.

— То ти багатенько почув? – Годзила розкинувся на ліжку. — Маєш питання? Задавай.

— Хто ви такі? – він говорив через плече, саме пішов до шафи, аби взяти свою білизну.

— Ми – люди. Незвичайні, але люди. Зоряна – п’ятсотлітня відьма, я – перевертень, якого вона спалила. Ми всі під прокляттям. – він так спокійно це говорив, наче це було буденністю. Мишка це лякало.

— Ну то раз ви під прокляттям, як ти кажеш, значить заслужили! – Мишко зневажливо попер до ванної, аби натягти боксери. Світити причандаллям перед Годзилою він точно не хотів. Боявся, що може програти цю битву.

— А на чому ти базуєш свої висновки? – кричав йому у слід той. — На дрібці того, що бачив годинку тому? Ти ж і сам не ликом шитий.

— Та що ти знаєш про мене? – сказав Мишко, заходячи у кімнату. — У мене теж життя не цукром посипане.

— Михайло Ігнатенко, 1997 року народження. Вважай сирота, мати померла, батько зник безвісти. Закінчив універ, микаєшся дрібними підробітками, бо спустив мамин спадок. Тут ти протеже Соломії, але при цьому майже щовечора валандаєшся з якоюсь шльондрою у ресторані. Цього досить?

— Та ти я бачу спец! – Мишко почав натягати штани. — А як щодо того, що твоя дорогоцінна Зоряна, гепнула мого батечка? Такого ти не викопав? – він застав зненацька Годзилу, подив перекосив його лице.

— А це ти звідки взяв? – отже правда, лайно.

— Ти думаєш, я пішов би на цю хрінь, не маючи підмоги?

— Яку гру ти затіяв? – хлопець встав з ліжка, і неспішно підкрадався до Мишка.

— То раз ти все знаєш, розкажи мені. – Годзила був вищий, тому Мишко гордовито задрав голову, аби втупитися поглядом у нього.

— Хто б не стояв за тобою, знай, у тому що відбувається, зло не ми. І якщо тобі здається, що ти розібрався – ти помиляєшся. Якщо треба допомога, знайди мене. Я маю дещо, що тебе зацікавить. – на цих словах Годзила залишив номер Мишка і пішов геть.

Хлопець постояв кілька хвилин серед кімнати, аби напруга розподілилася тілом, і ноги не підвели його. Знаючи що вони таке, від нього могло й мокрого місця не лишитися, будь ці демони не в гуморі. Проте, він дізнався інформацію. Хай не безцінну, проте він мав сам розібратися у що втрапив. Була б поруч мама, вона б допомогла. Дала підказку, куди рухатися і як виправити помилки. Та вона пішла. Всі пішли, він лишився сам. Навіть Лянці не можна вірити, вона сиділа в довбаному авто і зайвим словом не обмовилася на захист Мишка. Все ж таки, вона Бісова підстилка, а не його друг. Якщо вони тут всі такі сильні, то чи можуть вони розірвати угоду? Їх багато, а Біс один. Біс не уточнив, які саме секрети Мишко мав вивідати, можливо він попросить Зоряну про допомогу, і вийде сухим з води. Йому потрібен лише один маленький секрет, а він пообіцяє Зоряні не трубити по всьому світу, що вони всі тут монстри. Ця ідея мала право на життя, але вирішить усе сьогоднішня вечеря. Він одягнув свій костюм і подибав до рецепції, а можливо спочатку у бар – хильнути для хоробрості, бо ж самокрутки на ліжку бiльше не було. 

***

Вони вже півгодини сиділи за віддаленим столиком, вели відсторонені бесіди про дитинство, а навколо метушилися офіціанти та оператори. Михайло намагався триматися, не щодня вечеряєш з убивцею власного батька, хоч і стосунки з ним бажали кращого. Його вже не повернути, а у Мишка життя попереду. Якщо, звісно, вдасться провернути задумане. Він чекав закінчення зйомок, аби більш приватно поговрити з Зоряною. Вона трималася відсторонено, певно Годзила доповів їй про розмову, хоча його не було видно на горизонті, він точно спостерігав з-за кутка. 

— Я знаю, ти часто бувала за кордоном? – спитав Мишко, відрізаючи шматок стейку.

— Це складно описати, останні роки я прожила виключно в Італії. Подорожувала всередині країни. – вона у відповідь ковтнула вина.

Сьогодні Мишко вперше розглядав Зоряну, як потенційну дівчину, а не сестру. Тому зосередив увагу на ній. Вона була досить приваблива, і Михайло ніколи в житті не подумав, що за цією оболонкою ховається така хижа сила. Зоряна вдягла темно-синю сукню, яку приміряла у бутику. Сукня була довжинию до середини литки, мала приталений крій та довгі рукави. Сукня обтягувала її тонкий стан, відкриваючи лише шию, кисті рук, щиколодки та ступні в елегантних босоніжках. Михайлу ввижалися рубці, які являлися то тут, то там по її оголеним ногам. Він не міг пояснити цих видінь, тому вирішив запитати: