XLIV БІС

Сатанаїл лютував. Михайло був марною тратою часу, він мабуть геть не розумів, на що підписався. Він мав прилипнути до Зоряни, знати кожну її брудну таємничку і змусити закохатися у нього. Натомість він ігнорував її, і смикав свого піструна, уявляючи Лянчині цицьки. Біс метався кабінетом, доки його нюх не вчуяв тоненький шлейф могутньої магії.

— Це ще що таке? – сказав він сам до себе. — ГОРАНЕ! – заволав Біс.

Коридором почулося гучне стукання копит, за мить на порозі кабінету стояв захеканий кволий чортик. Він звик до подібних криків, але більше його злякав саме смак чарів, що передував цій люті.

— Так, мій пане? – він низько вклонився.

— Хутко звʼяжися з нашими, звідки цією розкішшю отягло? Я вже тисячу років не нюхав нічого більш пʼянкого. – Чорт смакував ці крупинки, що линули до нього.

— Так, мій пане.

— І Лянку до мене. Негайно!

— Сею секунду, мій пане. – Горан вклонився, і так само швидко, як хвилину тому, застукотів копитцями коридором.

Сатанаїл бадьоро потягнувся, почесав макітру, потер роги, постукав копитами об підлогу. Ці крупиці сили, збудили його міцніше, ніж самий кріпкий дурман. Його цікавив власник цієї сили, бо ж якщо на горизонті зʼявилося таке джерело, то може йому Мишко і даром не здався? У двері постукали, на порозі зʼявилась червоноволоса постать:

— Викликали, господарю?

— Як справи у моєї зміючки? – Біс ластився, бо його переповнювала хіть.

— А де ж поділася шльондра, яка ладна розсунути перед кожним, хто зробить комплімент? – Біс досить сильно образив її вчора, тому злигання йому не світило. Він швидко підійшов до бісниці, і поклав свої хтиві лапи на її стегна.

— Я погарячкував. Мене засмутило, що цей жук не приносить очікуваного. 

— А я в цьому винна? Ти ж сам йому наплів три короби! Ти б хотів любитися з власною сестрою? – Лянка не лащилася у відповідь, але й не відштовхнула.

— Фактично, – почав Біс, — ми з тобою родичі. Але ж це не заважає нам ділити постіль?

— Які ми родичі? – чортиця зареготіла. — Хіба з однієї глини ліплені!

Сатанаїл з шкури вилазив, аби засадити Лянці. Хіба перший раз він учуяв запах людський від її солодкого тіла? Ні. Але такого лайна наговорив уперше. Вона завжди повертається до нього, завжди виконує його прохання і підтримує. Вона його вірна спутниця. Гідна королева гаспидського трону.

— Ляле моя, пишногруда, що мені зробити, аби ти мене пробачила? – Біс ніжно дивився на неї, а його матня горіла пекельним вогнем.

— Благай, навколішки! – Лянка вислизнула з обіймів, підійшла до бісового столу, сіла на нього і розвела ноги. — Поки не вимолиш – не торкнешся!

— Ах, курва-мамо. – заскулив Чорт.

Ця жінка знала, як довести Чорта до гарячки. Явилась до нього без спіднього, виставила свою квіточку медову перед ним, і дражниться. Біс важко ковтнув, що аж поперек горла стало. Зачинив двері, і навколішки побрів до Лянчиних принад. Благати, благати і ще раз благати.

***

За кілька годин, в холі бісового закладу, чекали аудієнції дюжина копитних. Всі несли вісті, і кожен хотів вислужитися. Біс, після активного відпочинку на столі, знизу, ззаду та навколішки, був у доброму гуморі. Псувати який, доповідями від кожного кислого рила, бажання не мав, тому зізвав усім до кабінету.

— То що, мої друзі? Які новини?

Осинавці перегавкували один одного, затуляли писки, махали лапами і ледь не душилися хвостами. Уловити роздільну і чітку мову було неможливо. Коли це дюжина чортів такий балаган розводила?

— Хто зараз не припне язика, я тому члени повідрізаю, і пащеку заткну! – гарного настрою як не було.

— Ти, – вказав він на одного з бісів, — говори!

— Мій пане, всі то відчули! Всі посмакували! Але дізнатися до міліметра не вдалося. Мої говорять, що це збоку шостої лисої гори. – біс сів.

— Пане, не з шостої. Шоста ген за Дніпром. А це у центрі! Я поруч був, мене ледь від блаженства не розірвало. – втрутився інший біс.

— Де поруч був? – поцікавився Біс.

— То як де? З центром! – відповів товстий, наче кнур, чорт.

— Наступний.

— Пане, подейкують, що то якась радіація була. А ми увібрали в себе!

— Я тебе зараз по вітру розсію! – Сатанаїл починав нервувати.

У кімнату забігла знервована Лянка. Вона тримала у руках цей гадський мобільник. Біс просто неймовірно ненавидів цей плювок еволюції. Нічого корисного.

— Це з готелю! Там якась хрінь відбувається!

— Хто тобі сказав?

— Михайло пише, що бачив вовка, біля якого стояла Зоряна і стверджувала, що спалила його живцем. – читала Лянка з екрану.

— Як хвилююче! – заволав Біс. — Давай швиденько туди, нехай він рознюхує і все тобі передасть, а інакше я перетворю тебе на жабу. Чудова мотивація, для вас обох!

Лянка лайнулася і побрела геть. На його думку, він досить вдало поставив задачу, яку треба виконати. Якщо це й справді Зоряна, то шматочок стає більш ласим, ніж був. І він має як найшвидше до нього дістатися. Але якщо Лянка, знову не впорається зі своїми завданнями, бо верх візьме хіть? В першу чергу, вона спокусниця, а не шпигунка. Частіше вона думає тим, що між ногами, а не між вухами. Зараз мчатиметься за порятунком, до цього підсвинка, та знову погорять обоє. Треба було її перехопити! Чорт розігнав своїх телепнів і гукнув до помічника:

— Горане, машину до входу, негайно!

Доки він ховав роги та копита, дорогоцінний час спливав. Піджак він натягнув на ходу, аби випередити Лянку. Він мав побачити Михайла сам, аби трішки прояснити йому ситуацію, що складалася не кращим чином. Попри допити кількох відьом, та катування двох мисливців на них, ніхто й слова не чув про крадену книжку, яку присвоїли очільники мисливців. Всі як один, стверджували, що перший раз чують про Ворота та можливість їх руйнування. Значить він шукав не там. Йому потрібен хтось, більш важливий, аби вивідати інформацію. Якщо з книгою все прогорить, то лишається лише початковий план. Який поки що, теж в прольоті, а все через Мишка.