XLIII ЗОРЯНА

Вона сиділа на підлозі, а на руках лежав бездиханний Назар. Сльози відчаю і жаху заливали все навколо. Невже вона його вбила? Вони ж тільки-но почали пізнавати один одного, загадка тільки почала приймати зрозумілий вигляд, як трапився цей огидний зрив. Ніяк інакше описати це неможливо. Через стільки років, Дарина знову вирішила отруїти їй життя. Тільки тоді, це було миттєве вприскування отрути в жахливу рану, яка краяла Зоряні серце, а тепер, вона діяла підступно. Невже вона дізналася про пристріт? Але як, Дарина не знала про Зоряну нічогісінько. Знав лише Ігор. І нова порція сліз почала литися гарячим потоком. 

Зоряна не відчувала нічого, вона бачила лише незрозуміле видіння, але зараз воно геть не мало значення, поки Назар непорушно лежав, і зовсім не дихав. Зоряна зробила глибокий вдих, і такий самий видих:

— Я чула тебе, ти прийшов за мною. Тепер я мушу витягти тебе! Чуєш?

Вона витягла одну свою руку з-під нього і почала взивати до сили. Золото миттєво розлилося її жилами, а рука засяяла так яскраво, що через тонку шкіру проглядалися кістки та вени, магія прокинулась. Вона відчувала її , а магія відкликалася наче кішка. Дівчина заплющила очі, поклала руку хлопцю на груди, і стала уявляти, як золото від неї переходить в його тіло, як ці магічні потоки зцілють рани, які нанесли зовсім недавно. Як її дихання, запускає його серце. Вона чула його слова, Зоряна опинилася в пастці магії, на околиці власного розуму. 

Дівчина навіть не могла уявити, наскільки потужною була ця сила, що бабця передала онуці. І коли злість заповнила розум, окови було зруйновано, прадавня сила, що тяглася крізь покоління, вирвалася на свободу і вимагала сплеску. Зоряна була геть налякана, і не мала жодного уявлення, як її приборкати. Її магія була схожа на монстра, який перевершив її саму. Ось ким вона стане, якщо відкликнеться – чистим хаосом. Як бабця могла творити щось хороше, коли її тіло наповнювала така лють? Коли вона подумала про це, перед нею замиготів старечий згорблений силует. Зоряна гадала, що її мізки починають плавитися і видають їй гарячкові марива. Але силует став чіткішим і почав говорити, слова розносилися ехом:

— Ну здрастуй, дитинко. – озвалася старенька.

— Ви моє гарячкове видіння? – мовила Зорянина тінь.

— О ні, внуцю. Я цілком справжня.

— Бабо Явдохо? Але як?

— Ми не могли познайомитися, бо ж так заведено у нас. Внучка народжується, а стара – йде геть. Ти силу стримувала все життя, от вона й здичавіла.

— Але ж я все зруйную. 

— Колись я сказала твоїй матері, що мабуть дарма не вигнала її геть, бо ж вона своїми таємницями сама все зруйнувала. Ти б стала верховною, після моєї смерті і мабуть вчинила геть інакше.

— Але чому сила прокинулася зараз?

— Бо в долі, дитинко, свої плани. Ми гадаємо і мріємо, а доля всіх нас мала на увазі. Тож докажи, що ти гідна! Ти хазяйка, а не магія.

— Але ж як справитися?

— Проси помочі, не горделюй як твої мати й баба. Шукай своїх людей, самотою далеко не впряжеш. А як не знайдеш, то памʼятай, що твій рід, завжди буде з тобою. – баба Явдоха розсіялася, як туман на світанку.

А Зоряна продовжувала боротися із магією. Допоки тіло її витало, вона все глибше ховалася від самої себе, поки не почула болісливі викрики Назара. Він готовий був палати, але дотягнутися до неї. Вона відчувала запах горілої шкіри, і більше за все на світі забажала його зцілити. Через мить він спробував ще, і ще. Всередині власного розуму, крихітна тінь Зоряни, підвелася на ноги, і все про що вона думала – зцілити Назара. З кожною загоєною раною, вона повертала собі контроль над тілом, хоч воно й противилося. Він говрив до неї, але магія глушила слова, аби підкорити собі дівчину. Аби знищити загрозу. Зоряна йшла на голос, вона відчула тепло в руках, відчула невагомість під ногами. Цей монстр підкориться їй, тут вона головна. І якщо треба стати ще страшнішою, вона стане, але себе не втратить. Їй не звикати до цього статусу. Бути відьмою це одне, а коли маєш таланти, що навіть для відьми занадто, то тоді вже можна бути і чудовиськом. Вона була готова дотиснути чари, і взяти їх в свої руки, коли почула голос Назара:

— Ти не монстр…

А далі — тиша. В цей момент Зоряна оволоділа свідомістю і розплющила очі. Вона не монстр, вона могутня відьма, що має вічне життя і холодне серце. Вона повелителька прадавньої сили роду Чорноротих. І тільки вона вирішить, коли час зупинитися. Назар гучно заревів, неначе звір на останньому подиху, і дівчина прийшла до тями. Вона палила його, вбивала, мучила. А він ні на мить не випустив її з обіймів. «Ти не монстр» — слова, які вона мріяла почути все життя. А вона згубила його, саме так, як належить страховиську. Сльози лилися потоками, аж доки вона не почала запускати серце Назара власними руками. Всередині себе вона відчувала, як невидима рука стискає сердечний мʼяз, аби змусити його запрацювати. Інша магічна рука зцілювала тканини та шкіру, адже коли він відключився, регенерація спинилася. Вона працювала, кропітливо і зосереджено, аж доки до її вух не долетіло відлуння серцебиття: тук…тук…тук. 

— Дякувати, Богам! – Зоряна знову заплакала, і відпустивши золоті порохи, обійняла Назара двома руками. 

— Ми обоє живі? – ледве сказав він.

— Так, ти живий та…– вона оглянула хлопця, — повністю голий!

Зоряна зашарілася, як вона могла не помітити це неперевершене тіло. Атлетична статура, ідеально підтягнуті мʼязи, чого досягти можна лише тренуваннями. Довгими та виснажливими. На пружних грудях красувалося татуювання, розглядати яке, було геть не чемно. Рельєфні мʼязи пресу доповнювали його вигляд та ідеально відкривали вид на саме цікаве місце. Хай би що, тільки-но не відбулося, та привід для чоловічої гордості, Назар мав чималенький. Назар здається, був ще не в собі. Адже йому знадобилося трохи часу, аби зрозуміти, що Зоряна безупинно на нього витріщається. Він різко підскочив на ноги:

— Голий? А мій шнурок? – він хапав себе за шию.