XLI МИХАЙЛО

Хлопець геть не розумів, що це за сцена зараз була. Якого хріна вони приперлися саме до цього магазину, і що за ідіотська реакція була у Зоряни на інформацію, про смерть його матері. Він і так зібрав усі свої сили для сьогоднішнього побачення, бо вчора увечері Лянка, висмоктала з нього всі соки. Буквально. Прямісінько у вбиральні ресторану. А вночі до нього приходив привид мами. І просив триматися, до останнього. Тому вся його привітність до Зоряни, була під впливом спогадів, вчорашніх вечора та ночі. Він був надто виснажений, аби накопичувати злість всередині себе сьогодні.

Про цей порив, Лянка просила не розголошувати:

— Ти молодець, гарно справляєшся. Учасників все менше, і ти їй шансу не даєш. Будемо сподіватися, що до вказаного терміну вона буде сама. – Лянка сиділа за барною стійкою і дивилася на Мишка.

— А який же молодець! – хлопець хмикнув і відпив янтарної рідини. — Підрізав кляті гальма, наче щур, думав Ілля сам їхатиме. Ледь все не зірвав.

— Все ж минулося. Зате Куцехвостого та Бодю ти добре обвів. – Лянка почала поглажувати його ногу вище коліна. Через тканину джинсів побіг заряд.

— Це так. Твій порошечок правди – диво. – хлопець засміявся. — Вони так мило програли в «Правду чи Дію», а я «випадково» відзняв це для соцмереж.

З усіх його усуненнь противників, це було саме приємне. Хлопці вирішили подивитися футбол та випити разом одного вечора. Зібралися у номері Макса. Мишко приніс пляшку віскаря, здобреного Лягкиним порошком. Гліб і Сашко обрали пиво, а от Бодя та Макс налетіли наче коршуни. І коли голови їх задурило, вони зі сміхом стали грати в ігри, запропоновані Михайлом. Хлопець увесь вечір вів записи, та виставляв у мережу, аби не було підозр. З Зоряною вони мали взаємну підписку, тож вся надія була на це. В момент найбільшого спʼяніння, Макс зізнався про те, що його відштовхує Зоряна, бо її надмірна худоба ну просто жахлива. Він тут лише через материн наганяй. І ще купа компліментів, до Зоряниної неспортивної фігури. Бодя ж заявив, що його взагалі нудить від неї, бо він надає перевагу міцним і стоячим чоловічим болтам. Мишко ледь живота від сміху не зірвав. А наступного ранку, Годзила провів, під білі рученята, цих двох Хвесьок. 

— Ти гарно зіграв, і вони повелися. – Лянка піднялася вище, і поговджування стали інтенсивніші. — Завтра побачення з Зоряною, ти готовий?

— Не думаю. Мене коробить у її присутності. Вона ж мені, виходить, єдинокровна сестра, а я маю любов вдавати.

— Ти багато думаєш. Ходи зі мною.

Лянка різко встала зі стільчика, схопила Мишка за руку і потягла до вбиральні. Легким помахом руки вона заблокувала двері, повернулась до Мишка, та міцно схопила його хазяйство рукою.

— Михасю, ти маєш бути дуже чемним. Зараз, в нагороду, отримаєш мішечок нового курива та усний подаруночок від мене.

А далі, все як в тумані. Солодкому, пристрасному тумані, який подарував відчуття блаженства за лічені хвилини.

— Будь чемним завтра. І не облажайся! – Лянка піднялася з колін, поправила сукню і щось засунула в кишеню Мишка. Це була записка: «Все необхідне чекає тебе в номері».

Під необхідним, вона мала на увазі, нову порцію тютюну для самокруток і стосик паперів, для усунення Данила Кропиви. Він не спішив все читати, йому шалено хотілося розслабитися, тому він нашвидкуруч скрутив дві цигарки, одну на зараз, і одну на ранок, аби побачення пройшло добре. Коли в голову вдарив дим, а тіло почало розслаблятися, Мишко сповз на підлогу. Він ліг на спину, а очі втупив в стелю. В голові блимали спогади з вбиральні, але в дурманеній уяві вони почали змінюватися, розширюватися і дарувати йому усмішку. Він тримався з Лянкою за руки, обіймав її за талію і притискав до себе, цілував її шию і вуста, ніжно укладав на ліжко. Коли він піднявся на краю ліжка, над Лянкою, його опивив жах. Під ним лежало понівечене тіло, живіт та груди залиті кров’ю, скляні очі втупили свій останній погляд прямо на Мишка, руки розкинуті в сторони, а пальці вивернуто в різні боки. Це була не Лянка, це… Зоряна. Він роздивився її лице, яке було вкрите бризками крові і перекошене від жаху. Її тіло вкривали численні ножеві поранення, він вивчав її труп і на хвильку отримав задоволення. Збочене і неприродне блаженство сповнило його з середини, він намагався вигнати ці почуття з себе, бо він не такий. Він не злий. Він не монстр. А може Мишко помилився? Він опустив очі на свої руки, вони були вкриті кров’ю, а в руці – ніж. Гострий, кухонний ніж. Як і чому? Михайло не міг виплутатися з тенет розуму, він втратив звʼязок з реальністю, він не розумів де знаходиться. Він і досі валяється на підлозі в кімнаті, чи все таки він прикінчив Зоряну. З припадку його висмикнули хлисткі удари по щокам. Повіки були неймовірно тяжкими, аби їх відкрити і глянути на цю людину. Він і далі перебував у полоні курива, бо ж наступне, що він почув – голос мами. Чіткий і виразний. Саме для цього він курив, в надії що, зʼявиться вона.

— Мій синку, як же ти втрапив? – легка рука провела по волоссі хлопця. — Засинай, мама потурбується про тебе. Скоро новий день, він буде кращим. 

— Ма-аам, – хрипло стогнав Мишко, — мені хріново.

— Викинь це куриво, воно не потрібне. Будь вище, будь сильнішим. Обіцяй мені!

— Обіцяю, – стогнав хлопець, — обіцяю.

— А тепер спи.

І він заснув. Міцно. Непробудно. До самого ранку.

У магазині нічого не змінилося, багато нарядів, світла, дорогих аксесуарів. Але замість мами, за касою сиділа тітка з донькою. З отриманням спадку вони прибарахлились. Вони бачились кілька разів, дуже давно. Її сестра з дітьми жила в гуртожитку, носили обноски за мамою та Мишком, при тому що у тітки Лєни були дві доньки: Анжеліка та Вероніка. Ось і все, що він про них памʼятав. Тітка його впізнала:

— Міша, це ти? Який ти гарний! – вона вибігла з-за прилавку, і дзенькаючи важкими браслетами, кинулася з розпростертими руками.

— Здрастуйте, а ми до вас за сукнею. – Мишко вказав на Зоряну, за якою стояла ще когорта людей.