XXXI МИХАЙЛО

— Трясця, це та дівка, на яку все переписали! – вилаявся він в ліфті.

Біс висадив Мишка за кілька кварталів від готелю, дав настанови і звалив геть:

— Слухай уважно, зв’язок зі мною буде по телефону, частіше з Лянкою.

— Ти ж сказав…

— Ти можеш стулити писок і слухати? Робочий зв’язок не має нічого спільного з твоїм язиком в її горлянці. Вона даватиме настанови та поради, а ти передаватимеш все, що нариєш на дівку. Зрозумів?

— Зрозумів. – кивнув Мишко.

— Тоді вимітайся з тачки, і пішов-пішов на заселення. Будь чемним.

Автівка вдарила по газам, не встиг Михайло вилізти з салону. 

На рецепції він отримав ключ-карту від кімнати, яка розташована на одному поверсі з рештою учасників. Михайло майже біг до неї, бо його накрила невимовна хвиля злості від зіткнення з особою, яка вкрала його майбутнє. Він гадав, що може бути значно стриманішим, але злість всередині закіпала. Він не мав поняття як йому зблизитися з Зоряною, коли при першому погляді на неї в його душі клекотала лють.

Кімната була досить скромною, звичайний сінгл з ліжком та великим вікном. При вході стояла шафа та банкетка, хлопець жбурнув кросівки під останню, а не розібрану валізу заштовхав у шафу. З рюкзаком у руці він подибав до ліжка, яке було досить м’яким на вигляд, та застрибнути на нього як у фільмах, хлопець не наважився. Він кинув рюкзак, увімкнув телевізор і перевів погляд на міні-бар. В душі зажевріла надія похмелитися. І дякувати богам, холодильничок не розчарував. Баночка холодного пива спокушала стікаючою крапелькою конденсату, тому Мишко не став довго думати, відкрив банку з відповідним хлопком, і прийнявся до справи.

Він заїхав одним з перших, як повідомила солодкоголоса дівчина на рецепції, тому перед початком йому мали зателефонувати по телефону внутрішнього зв’язку, який був у кожному номері. Випивши першу банку до другої він не пішов, варто залишитися у пристойному вигляді, аби не турнули під сраку, як серливого кота. Щоб міні-бар не заманював у свої тенета, Мишко подався розкласти свої речі з рюкзака. Взагалі-то, він хотів дістати свою щітку та пасту, аби приховати перегар. Але вони були на дні, тому розбір неминучий. Не встиг Мишко звякнути змійкою рюкзака, як перед очима, своїм пурпуровим сяйвом переливався мішечок з куривом. 

— Можливо я вдало тебе не повернув? – сказав хлопець у надра рюкзака.

Після останньої спроби в нього були побоювання, щодо Лянкиного курива, але ж Біс натякнув, що видіння були справою його рук. Тому після знайомства, з рештою нещасних, релакснути самокруткою буде ідеально.

Мішечок він заховав в глибину шафки біля ліжка. Решту речей розклав на найбільш звичні місця. Діставшись до щітки він пішов до ванної кімнати, де на поличці лежав набір з одноразової щітки та кількох пляшечок з засобами гігієни.

— Ідіот, а я весь рюкзак перелопатив. – Мишко знову лайнувся, але зуби чистив своїм.

Напруга в його мізках трохи спала, і він вирішив прилягти, аби скоротати час до вечірніх пригод. Поринувши в неспокійний сон хлопець ледь не прогавив дзвінок. Швидко підскочив з ліжка і кинувся до телефону:

— Слухаю. – прорипів Мишко заспаним голосом.

— О, у вас все гаразд? – почулося на іншому кінці.

— Так, звісно. Щось трапилось?

— Хотіла повідомити, що збір за годину. Якщо вам потрібен гример, то підійдіть до рецепції через сорок хвилин.

— Зрозумів, дякую.

— Вдалого вечора.

Мишко встав з ліжка та потягнувся за телефоном. П’ята вечора, а він задрімав близько дванадцятої. Давно він не спав так довго. Звісно можна було витратити цей час на знайомство з готелем чи Зоряною, але він був геть не налаштований на це. Та й до чого поспіх? Справа була ювелірною, і один зайвий прояв злості чи агресії в бік цієї дівки поставить жирну крапку на його участі, а у підсумку і на заповіті. Мишко поставив таймер на 15 хвилин і направився до ванної кімнати. Душ зараз потрібен як ніколи, адже денний сон дуже явно виділявся на пом’ятому обличчі хлопця. Після купання та вмивання, Мишко вклав своє каштанове волосся, поголився, бо ж кого привабить рідка щетина, поялозив дезодорантом під пахвами та по грудях і пішов вдягатися. У планах він мав пройтися готелем, випити кави та завітати до гримера, щоб замазати свої кола під очима. Хлопець був приємно здивований, що на телефонному таймері світилося зайвих чотири хвилини. Йому подобалося суперництво з самим собою у таких дрібничках, практикуючи подібне з дитинства, Мишко досить непогано знав смак перемоги. Неважливо що вони були незначні, але ж їх багато, і самовпевненість від них не страждала.

Хлопець обрав сірий льняний костюм вільного крою, під низ вдягнув білу футболку, а доповнив образ білими шкіряними кросівками та посрібленим годинником. Нічого зайвого, але й не останній лох, бо ж лише дідько знав у що повиряджаються всі ті мажорчики, про яких розповідала Лянка.

Мишко зачинив двері і направився до ліфта. На поверсі було тихо, та він здогадувався що в сусідніх номерах скоріш всього мешкають його конкуренти. Він з нетерпінням чекав зустрічі з усією компанією холостяків, і як вони будуть себе поводити один з одним. А ще його его лоскотало передбачення того, що за кілька днів він почне цих холостяків усувати. Звісно Зоряна його не цікавила як трофей, але перемога будь-якою ціною теж перемога. Ну і додатковою мотивацією було те, що відчути гнів Біса на власному горбу не дуже то й хотілося. Зібравшись з духом, Мишко взяв курс до ресторану. На вході його зустрів хлопчина-менеджер та провів портативним сканером по його ключ-карті.

— Вітаю, пане Михайло. Для вас у нашому ресторані доступні цілодобова шведська лінія та бар. Також раз на тиждень модна завітати до vip-ресторану.

— О, я навіть не знав. За безкоштовною кавуською до бару? – Михайло висмикнув свою карту з рук хлопця.

— Гмм, саме так. – з усією привітністю в голосі, менеджер вказав рукою напрямок до бару.

Хлопець швидким кроком рушив до прилавку та замовив американо з молоком. Доки бариста метушився, Мишко ковтав слинку спостерігаючи за барменом, який вправно розливав алкоголь. Мабуть в цьому готелі було багато охочих мекнути у понеділок ввечері. Нажаль, сьогодні Михайло не один з цих щасливців, тому коли принесли його напій він з сумом в очах сьорбав каву. На цей раз випити каву до звукового сигналу таймеру не вдалося. Хлопець піднявся з барного стільця і направився до рецепції. За стійкою була та сама, зеленоволоса адміністраторка, що і вранці. Вона впізнала Михайла і обдарувала його сяючою посмішкою.