XXII ЗОРЯНА

Дівчина прокинулася удосвіта, довгий сон туманив мізки і вибивав з простору вже дуже давно. Першим ділом Зоряна випила води та ввімкнула кавоварку. Які прекрасні часи – можна не виходити з дому, а при цьому мати все необхідне. Вчора ввечері вона замовила доставку з супермаркету, а тому сьогодні мала розкіш почистити зуби та випити кави. Гнів трохи затих, і на свіжу голову, Зоряна планувала ще раз передивитися кожен папірець на столі матері. Кавоварка сповістила пискотом, що напій готовий, дівчина підійшла до машини, де на екрані мигкотіло «06:28». В таку ранню годину та ще й в неділю місто не існує. На мить Зоряною заволоділа спокуса прогулятися містом без личини. Тільки справжня вона і справжній Київ. Дівчина пішла до вікна у своїй кімнаті, саме там був ідеальний спостережний пункт за головним входом до «Лисої Гори». Перед дверима судомно смалили цигарки два перевертня, кінець зміни зазвичай о восьмій ранку, а останні години завжди найтяжчі. Ні Назара, ні його батька. 

— А тепер можна й по сигаретці – сказала вона сама собі і почовгала до балкону.

У дворі теж стояла тиша, кілька ранніх пташок намагались розбудити всіх, та їх мелодії скоріше заколисують. Зоряна прочинила вікно, підпалила сигарету і затягнулася. 

— Майже добрий ранок – бурмотіла під носа.

Звичка говорити з собою зʼявилась у дівчини дуже давно. За збігом обставин подруг завести не вдавалося, хлопця також, з родиною стосунки натягнуті, а поспілкуватися з цікавою людиною інколи хочеться. Поки Зоряна пила каву, прокручувала в голові свій день. Швидка прогулянка каші не зіпсує, головне раніше вийти, щоб якомога менше людей вийшли на вулиці. Зоряна загасила недопалок, віднесла чашку до раковини, і підтюпцем гайнула до ванни. Душ вона відклала на потім, а от дзеркалом знехтувати не вдасться. 

Років зо двісті вона не дивилась на себе справжню у дзеркало. Вдягнувши личину могла заглянути, аби підправити деталі. А от своє справжнє обличчя викликало огиду. Доки вона не познайомилася з художником у Франції наприкінці 18 століття. Хлопець був захоплений духом епохи, незважаючи на панування революційних подій, громадське життя наповнювалось роздумами та ідеями, а молодь активно приймала в цьому участь. Молодим дівчатам, вечірніми вуличками Парижу, як і інших міст, ходити було не варто. А от Зоряна у справжньому обличчі та пошарпаних лахміттях цілком походила на ту, кого треба сахатись. Сахались всі, окрім Бенуа, який саме писав швидку картину. Молодики сиділи перед кавʼярнею на бруківці і жваво обговорювали ідеї когось із просвітників. Французька Зоряни була слабенькою, аби в повному обсязі зрозуміти обговорення. А тому вона просто завмерла за рогом, спостерігаючи, саме тоді Бенуа її помітив. Всі її заперечення про написання портрету Бенуа зводив до однієї фрази: 

— Погана на вроду, та гарна на вдачу! Яка ж вдача мати такі очі, стан, молодість, бути в Парижі і зустріти того, хто увіковічить твою вдачу!

Зоряна погодилась на один портрет, дівчина не приховувала свого виду гуляючи з Бенуа,  вона вчилась писати картини під його крилом, вона почала відчувати трепет в душі від можливої свободи. І все б нічого, та одного дня Соломія знайшла те, заради чого вони блукали Францією двадцять років – рослинний покажчик, виданий для ботаніків. Але виданий французьким відьмаком, де з допомогою легенької магії можна зробити видимим текст, значно ширшого призначення. Видано були лише 40 екземплярів, тому він був таким цінним. І в момент, як Зоряна чарувала собі личину до кімнати зайшов Бенуа.

Його перелякані очі та крики «sorcière», що з французької – відьма, дівчина згадувала з невимовною журбою.

Зоряна вирішила начарувати лише волосся, але не платинове, своє, біляве з золотим відливом. Дівчина зосередилась на відображенні, потім на власному диханні. Заплющила очі, і почала звертатися до своєї магії, яка ще спала в таку рань. Зоряна уявляла, що її магія золотими струмочками біжить по венах, вона любила золото в своїх очах та волоссі, тому і магію свою асоціювала з золотом. В той час її мати надавала перевагу чорному диму, як і всі попередниці шабашу Чорноротих. Золото наповнило її тіло, а наступної миті на плечі впало волосся, яке здавалося гріло як сонце.

Дівчина розкрила очі, ось і вона. Вродлива по-своєму, але сильна не соромитись своїх вад. На годиннику була 6:48, Зоряна дістала з шафи бежевий тренч Соломії, бо свого одягу тут майже не мала. Взула кросівки та вдягла окуляри. Замкнувши квартиру вона злетіла сходами, консьєржка вешталась прохідною, вдаючи бурну діяльність, але скоса глянути на чужі вади – святе діло. Під'їзд був позаду, арка - спереду, декілька кроків і вона зробить те, про що давно мріяла - буде собою.

Вона йшла ранковими вулицями і вловлювала кожною клітиною тіла свободу міста. Спостерігала за тролейбусами та поодинокими таксі, за бабусями, що виносили свої товари на продаж біля спусків у підземку. Ось і перші кавʼярні, де сонні баристи витягали рекламні щити на вулицю. Сонце повільно продиралось скрізь хмари, вітаючи новий весняний теплий день. Зоряні закортіло розвести руки в сторони і покрутитися, адже саме так роблять вільні люди. Так - як їм заманеться. Тільки вона і місто. Більше ні, Зорянине чуття вловило порушника спокою. Вона не стала озиратись, а продовжувала йти повільніше. Завернувши за ріг, Зоряна випустила пазурі і приготувалась до удару. В неї різко влетів Назар, жах на обличчі дівчини миттєво змінився на лють:

— Та ти, бляха, майже мрець! – закричала Зоряна, Назар мовчки дивився на її обличчя та волосся.

— Якого хріна, ти плівся за мною, наче сталкер? – вона смикнула його за лацкани куртки.

— Яка ти…справжня. – це було все, що хлопець міг вимовити.