XIV БІС

Він стояв на порозі кабінету хвилин пʼять, доки юнак розглядав його та невіруюче розтирав очі кожного разу, коли фокусував погляд на китиці. Це ж він ще копит не бачив, його вдача, що Чорт саме вподобав нову пару шкіряних туфель-оксфордів.

— Взагалі-то, витріщатися нечемно. І мене дістало стояти тут, та задовольняти пориви твоєї хворої фантазії стосовно того, хто ж я такий. – Біс гепнув тростиною об підлогу, пройшов кімнатою та сів у крісло навпроти столу, за яким стояв Михайло.

— Хто ти в біса такий, і як зайшов у мою квартиру?

— Ти сам мене покликав, а для входу двері мені не потрібні. Я – майбутній король гаспидського трону, верховний всього чортівського кодла, і мені треба твоя допомога, смертний. – останнє слово Біс смакував на язику.

— То ти Чорт? Оце так так. – Михайло істерично засміявся.

— Саме так. Маєш якісь проблеми? Я знаю де твій батько, йому зараз, нажаль, не до тебе.

— Як і завжди, хай би де його не носило, мені байдуже.

— А якщо я, чисто теоретично звісно, знаю, що він вже не в цьому світі? 

— Звідки інфа? – Михайло вирішив поводитися нахабно, аби не показати свого страху і Чорт не вирішив його тримати за дурня.

— Джерел інформації я не виказую, та чисто теоретично, знову ж, знаю хто приклав руку до цього.

— То батько теж мертвий? От, бляха. А ти, чисто теоретично, – Біс усміхнувся від передчуття питання, – не знаєш, де його заповіт?

Михайло не відчував смутку чи туги за батьком, вони були далекі як земля та небо. Батькові було байдуже, що син з натяжкою закінчив університет. Йому було байдуже, що син працює довбаним офіціантом і розтягує чайові. Він закидав йому на карту кілька тисяч щомісяця, писав смс чи прийшли гроші і ставив смайлик. Ось і все спілкування. А раз батько був мертвий, то його статки були без нагляду. Михайлу прийшла геніальна ідея, раз вже він викликав Чорта, то можна поторгуватися.

— Дивись, друже, пропоную взаємовигідні відносини. – почав Михайло. – Я допомагаю тобі, а ти – мені. Мене цікавить батьковий спадок і моє ім’я навпроти переліку його майна. Ось і все.

— А тебе не цікавить, що я хочу за це? - Сатанаїл ласо усміхнувся.

— Ну не душу ж мою ти попросиш? – Мишко істерично всміхнувся, а Біс зареготав.

— Що, душу все таки? – Хлопець прозрів. – А нахіба тоді мені спадок, якщо я віддам тобі душу? 

— Ну це стандартна, для потойбіччя, плата за послуги. – Чорт розвів руками.

— Це ні хріна не взаємовигідно, друже. 

— По-перше: я тобі не друг, щеня. А по-друге: мені твоя слизька душиця й даром не здалася.

Михайло затих. Торгуватися з чортом очевидно було поганою ідеєю. Але якщо душа йому не потрібна, то що ж хоче ця істота? Біс ніби прочитав думки хлопця. Він, як подобає чорту, дістав з кишені люльку та кисет. Набив ту люльку смердючою травою з мішечку, запалив і глибоко затягнувся. Коли чорт видихав дим, той мав легке зеленувате забарвлення. Біс зробив ще декілька таких затяжок. Його тіло судомило, з пащі виривався дикий епізодичний сміх, а очі стали «скляними». Михайла це неабияк налякало. 

— Що ж, сопляче, я готовий працювати. 

Чорт плюнув на свої долоні, розтер це жахіття, що аж сіркою засмерділо, і почав сіпати руками. Через кілька секунд навколо рук утворилась хмара, яка набувала чіткої форми з кожним коротким смішком і помахом рук Біса. Навколо чортового рота виступила біла піна.

— Підійди сюди, і запхай голову в цю хмару. – мовив Чорт.

— Та ти накурений, як чіп. Нікуди я голову пхати не збираюсь.

— Це – мої спогади, і якщо за тридцять секунд ти цього не зробиш, я відкушу твою макітру! – рявкнув Біс.

Хлопець негайно скочив з місця, і кинувся в цю хмаринку, наче це єдине, що його врятує. Солодко-приторний аромат хмарини почав наповнювати ніс та рот Михайла, дурманив розум, а тіло розслабилось до кінчиків пальців. Обриси у хмарині поступово набували чіткості, і за хвилину хлопець неначе опинився у батьковому кабінеті. Той сидів перед стосом паперів, а біля вікна стояв Біс:

— Я можу гарантувати, що ваш заповіт буде приведений в дію мною одразу, як тільки стане відомо про вашу смерть. – не повертаючи голови від вікна сказав Чорт.

— Я вам довіряю. Але ще один момент, мій син не має цього знати, а на його картку мають щомісяця надходити гроші.

— Я попіклуюся про це. Перечитайте уважно документи та поставте підпис.

Чоловік бурмотів під носа рядки з заповіту, повільно перегортав сторінки:

— Все своє майно, рухоме і нерухоме, заповідаю Чорноротій Зоряні Василівні. Все вірно.

У Михайла відвисла щелепа, він почав кричати, але це було беззвучно. Пульс шалено бився, а руки чесались розтрощити все навколо. Він був лише тінню, а скрізь пальці потекли надії на майбутнє. Його батько дістав ручку і поставив свій підпис «Ігор Лісовський».