ІІ СОЛОМІЯ

Через 18 хвилин чорна Honda Civic заїхала на приватну парковку бутік-готелю «Лиса Гора». Соломія зібрала свій дамський мотлох, ключі віддала в руки паркувальника-скарбника. Той вже не один вік служив їй. Часи змінювались, але пані Чорнорота завжди щедро платила вірним почварам. 

- Добрий ранок, пані! - прострекотів скарбник.

- Вітаю, Бояне. Вдалося чимось поласувати? Чи останнім часом лише свої? - хижо посміхнулась Соломія. Як же скарбник виживатиме, коли не буде живитись душами. 

За століття свого життя Чорнорота добре дослідила принципи життя почвар. В силу обставин, необхідність прилаштувати невеличке село істот, гостро колола її мозок. Якщо постаратись, то скарбнику достатньо і частинки душі, а не цілої. Песиголовці та упирі доволі непогано виживають на тваринній крові. А водяники успішно знаходять водяні скважини, замість перекидання човнів. Далеко не всі були такими чемними, через це і вимирали цілі види почвар. Але у Соломії була особлива громада. Істоти якої таїли в собі значно більше людського, ніж могло здатись.

- Поки тільки свої, але на днях має якийсь конкурс проходити, думаю тут вистачить поживи. - хмикнув Боян. - Вдалого вам дня!

Проте Соломія його не чула, а швидкими кроками летіла до службового ліфту. Біля нього вже чекала помічниця Мар‘яна. Зелене волосся вибивалося з корони із кіс, а на обличчі був, не типовий для її  блідої шкіри, рум‘янець.

- Доброго ранку, пані. Вони в кабінеті охорони. Федір просив передати, що цей гість вам сподобається. - з ледь помітною посмішкою сказала дівчина.

- Ну якщо Федір так сказав, - Соломія зняла окуляри. - від Зоряни є новини?

- Поки ніяких, останні фото в профілі були з Венеції.

- І як вона? - крадькома запитала Соломія.

- Як завжди - стильна, цікава, зі смаком.

- Чудово. Далі я сама. - жінка зупинилась перед відчиненими дверима ліфта і зовсім не планувала брати помічницю на зустріч.

Двері ліфта спішно зачинились і понесли Соломію до службового поверху. Цілих три дні вона не з‘являлась у готелі, мала важливіші справи. Наприклад шукати шляхи примирення з донькою, яка кинула всі справи і турботи, та гайнула за кордон. Винні були обидві, та мабуть після багатьох років пліч-о-пліч жінки втомились від примусового товариства. Хоч це і турбувало Соломію, та після стількох років душевних страждань донька знайшла втіху - ведення блогу під ніком «Вічна наречена». Вона мандрувала країнами, готувала стародавні страви української кухні, плела та вишивала, писала дивовижні історії кохання, які часто викупляли журнали. Блогу було майже 8 років, та забезпечувати її і покривати витрати на мандри він почав недавно. Але окрім всього перерахованого, блог користувався популярністю тому, що обличчя Зоряни було приховане майже повністю. На деяких світлинах були видні окремі частини лиця, а руки завжди були в рукавичках. Приховувати особистість було обов‘язковою умовою успішного виживання протягом багатьох століть. Тому Зоряною та Соломією вони стали знову вперше з 1579 року. Соломія відкривала невеликі готелі в Україні та Східній Європі, а Зоряна мандрувала та вела розгульний спосіб життя. Чомусь Соломія все частіше у вільну хвилину вдавалась до спогадів, поїздка на ліфті не була виключенням. Двері відчинились, і директорку зустрів перевертень в людській личині:

- Вітаю, пані Соломіє. Ми чекали на Вас.

- Хто ж там такий шалений, що ти, Назаре, мене зустрічаєш? - Соломія здогадувалась, і її смішило, що через роки охорона побоювалась чугайстра. Вони підійшли до кімнати охорони і Соломія штовхнула двері.

- Вітаю, Стефане! Давно не бачились. - сказала Соломія у щойно прочинені двері і всі чоловіки в кімнаті миттю обернулись на неї.