Розділ 6. Розмова втрьох

Розділ 6. Розмова втрьох

Ранок у центрі починався однаково: запах каші, м’які голоси, обов’язкова усмішка персоналу. Система любила повторюваність — так люди швидше перестають відрізняти день від дня.

Соломія прокинулась ще до підйому. Марта спала уривками, ніби тіло намагалось наздогнати сон, а голова — не пускала. Соломія не будила її. Вона просто перевірила, чи Марта дихає рівно, і встала.

Умивальник у коридорі був холодний, як завжди. Вода змивала сон, але не змивала ніч. У Соломії в пам’яті стояли два числа з журналу: час виклику і час повернення. Вони були прості, беземоційні — і саме тому важливі.

На сніданку Сергій говорив більше, ніж зазвичай. Жартував, питав дрібниці, вкладав у голос “нормальність”. Оксана майже не дивилась у бік Соломії, але Соломія відчувала її увагу так само чітко, як холод кахлю під ногами.

Після сніданку Сергій не оголосив програму дня. Він підійшов до столу, де сиділи Соломія і Марта, і сказав тоном, який мав звучати як запрошення:

— Марто, Соломіє. Заходьте на десять хвилин. Ми з Оксаною.

Марта застигла з ложкою в руці. Соломія торкнулася її зап’ястка — легко, так, щоб це виглядало як випадкова підтримка, а не змова.

— Добре, — сказала Соломія. — Скільки саме і де?

Сергій усміхнувся.

— У моєму кабінеті. Хвилин десять-п’ятнадцять.

Соломія кивнула, ніби прийняла. Але додала рівно:

— Тоді я попрошу, щоб це було зафіксовано як запланована зустріч. І щоб двері були незамкнені.

Сергієва усмішка на секунду втратила м’якість.

— Соломіє, — сказав він тихіше, — ти можеш трохи відпустити контроль?

— Я можу відпустити контроль, коли є прозорі правила, — відповіла вона. — Ми ж у безпеці, правильно?

Цю їхню фразу вона повернула так, як повертають ключ у замку: без злості, але зі зусиллям.

Оксана з’явилась ніби з повітря — просто стала поруч із Сергієм, тримаючи в руках той товстий блокнот. Вона подивилась на Марту, потім на Соломію.

— Ми не караємо, — сказала Оксана. — Ми хочемо розібратись.

“Розібратись” тут завжди означало: знайти, де людина слабша.

Вони пройшли коридором до адміністративного крила. Двері відкрились із тихим писком панелі. Соломія відмітила: сьогодні індикатор був звичайно зеленим. Нічні кольори зникали вдень, як сліди на воді.

Кабінет Сергія був надто охайний. На столі — лише чашка, ручка, і папка, яку Соломія вже бачила. Сіра. Без назви. Тільки наліпка “В.К.” у кутку, ніби тавро, яке не ховають.

Сергій жестом показав на стільці.

— Сідайте.

Соломія сіла першою — не з поваги, а щоб Марта не лишилась одна напроти двох. Марта сіла поруч, ближче до Соломії, ніж до Сергія. Це було дрібно, але промовисто.

Оксана сіла збоку так, щоб бачити їх обох і щоб її блокнот було видно лише їй.

Сергій почав без прелюдій:

— Марто, вночі в тебе була потреба в підтримці.

Марта ледь відвела погляд. Соломія не дала їй провалитися в сором — сказала рівно, за Марту не відповідаючи, але виставляючи рамку:

— Вночі був виклик. Він зафіксований у журналі. Це важливо, щоб ми не плутали “потребу” і “виклик”.

Оксана підняла очі від блокнота.

— Ти встигла дізнатись про журнал, — сказала вона сухо.

— Я встигла дізнатись, що він існує, — відповіла Соломія. — І що там ставлять час.

Сергій зробив паузу, ніби перераховував у голові варіанти, як повернути ініціативу.

— Соломіє, — сказав він нарешті, — ти втручаєшся в процес Марти.

— Я захищаю її межі в нічному режимі, — сказала Соломія. — У нас усіх є межі. Ви самі це повторюєте.

Марта нарешті заговорила, голосом, який вона ніби позичила в когось сміливішого:

— Я не просила виклику, — сказала вона. — Але коли вже так — я попросила, щоб двері не зачиняли. І щоб я могла піти.

Сергій кивнув занадто швидко.

— І це правильно, — сказав він. — Ти бачиш, як добре: ти озвучила потребу.

Соломія відчула, як він переформатовує факт у “вправу”. Вона не дала цьому закріпитись.

— Це не “потреба”, — сказала вона. — Це умова безпеки. І якщо ми говоримо про безпеку — тоді є відповідальні. Наприклад, відповідальний за технічну безпеку, який вночі вимагав журнал.

Сергій не сказав “хто”.

 

Він не любив називати імена, які не підконтрольні його риториці.

Оксана сказала замість нього:

— Коваленко виконує свою функцію.

Соломія кивнула, наче саме цього й чекала.

— Чудово, — сказала вона. — Тоді давайте ясно: що входить у його функцію? Камери, доступ, нічні переміщення учасників — це його зона, так? І чи є письмовий порядок нічних викликів? Бо якщо є — ми будемо йому слідувати. Якщо немає — тоді нічних викликів не має бути.

В кімнаті стало тихо. Не тому, що вони не мали відповіді. А тому, що відповідь обмежувала.

Оксана перевела погляд на папку з наліпкою “В.К.”, потім — на Соломію, і вперше за весь час сказала не “про почуття”, а майже офіційно:

— Ти ставиш питання, які виходять за межі програми.

— Програма виходить за межі, коли заходить у ніч, — відповіла Соломія. — У ніч діють не метафори. У ніч діють ключі.

Сергій повільно відкрив сіру папку. Не повністю — так, щоб вони не бачили вмісту. Але щоб показати: тут є “документи”, значить, тут є “право”.