Розділ 5. Сліди

Розділ 5. Сліди

Після “контакту” всім дали пів години “вільного часу”. У центрі це означало не свободу, а розсипаний на частини нагляд: кожен має бути зайнятий чимось достатньо невинним, щоб не виникало підстав для питань, і достатньо передбачуваним, щоб його можна було не помічати.

Соломія вийшла у двір із чашкою чаю, яку не хотіла, але взяла. Чай — як пропуск: люди з чашками не викликають підозри. Вона сіла на лавку ближче до фасаду, там, де видно вікна адміністративного крила під кутом. Звідси було видно не всередину — лише штори, відблиски, рух тіней.

Вона чекала не події. Вона чекала звички.

За десять хвилин хтось у темному пройшов коридором другого поверху — силует майнув у вікні, як помилка. Соломія не ворухнулася. У неї були лише очі й терпіння.

Через кілька хвилин із дверей персоналу вийшла жінка в сірому светрі, одна з кухні. Вона закурила, ховаючи цигарку в долоні, ніби боялася не правил, а погляду Оксани. Соломія встала, зробила вигляд, що йде до лавки ближче, і зупинилася в такій дистанції, яка дозволяє заговорити “випадково”.

— Перепрошую, — сказала Соломія тихо. — Можна запитати? Це нормально, що вночі тут якісь технічні роботи? Я просто погано спала.

Жінка глянула на неї, потім на двері центру, потім знов на Соломію. У неї було обличчя людини, яка знає більше, ніж має право говорити.

— Та… — вона затягнулася й видихнула вбік. — Тут часто щось “технічне”.

— А сьогодні? — обережно спитала Соломія. — Бо табличка нова.

Жінка знизала плечима.

— Мені не кажуть. Мені кажуть: не заходь туди й не чіпай папери. І все.

“Папери”, відзначила Соломія. Не “двері”. Не “сейф”. Саме папери.

— Дякую, — сказала вона. — Я просто не люблю, коли щось відбувається, а тобі потім кажуть, що “це в тебе опір”.

Жінка гірко всміхнулася, майже непомітно.

— От-от, — сказала вона. — Тут усе або “опір”, або “ресурс”. Іншого нема.

Вона докурила й швидко пішла назад, ніби злякалась власної фрази.

Соломія повернулася на лавку. Чай охолов. Вона тримала чашку в руках, щоб пальці пам’ятали температуру реальності.

Її план був простий: знайти те, що вони не встигли прибрати. Система, яка працює вночі, завжди залишає сліди вдень — у поспіху, в дрібних помилках, у чужій втомі.

Коли час “вільного” закінчився, їх знов зібрали в залі. Сергій говорив про “чесність із собою”. Оксана відмічала щось у списку — іншим, не тим блокнотом, який носила на практики. Цей був товщий.

Соломія слухала, але не в слова. Вона слухала, як вони обходять конкретику. Вони могли годинами говорити про “почуття”, і ні хвилини — про правила доступу.

Після обіду групу повели на “тиху прогулянку” в лісосмугу за територією. Йти було легко: туди їх вели всі разом, назад — теж. Ніхто не губився, ніхто не відставав. Занадто гладко.

На вході до стежки стояв Андрій. Він рахував людей поглядом, але так, ніби рахував не для безпеки, а для звіту.

— Не відходити, — сказав він. — Не розмовляти. Дивитися під ноги.

Соломія опустила погляд, як усі. Але краєм ока побачила на його руці тонкий поріз — свіжий, поперек великого пальця. Так ріжуться папером або тонким металом. Не ножем. Не гілкою.

На прогулянці вона йшла поруч із тією ж дівчиною, що питала про інтерв’ю.

— Як тебе звати? — тихо прошепотіла Соломія, коли вітер заглушив голоси.

— Марта, — так само тихо.

— Марто, якщо сьогодні буде щось дивне — скажи мені. Не пояснюй. Просто скажи “дивно”, добре?

Марта кивнула, але її очі зблиснули страхом: вона вже знала, що “дивно” тут завжди карається.

Повернувшись, група розійшлась на відпочинок до вечері. Це була ще одна можливість. У цей час персонал зазвичай розслаблявся: Оксана йшла “готуватись”, Сергій зникав у своєму кабінеті, Андрій лишався на маршрутах. А там, де лишається одна людина, завжди є момент, коли контроль стає механічним.

Соломія зайшла в коридор біля туалетів і зупинилась біля дошки з внутрішніми оголошеннями, роблячи вигляд, що читає щось про “розклад прибирання”. На дошці й досі висів той аркуш: “АКТ ВИКОНАНИХ РОБІТ (нічний доступ)”. Його не зняли. Отже, або забули, або не вважали важливим. Це було дивніше.

 

Вона підійшла ближче на півкроку — не торкаючись.

Текст був сухий, канцелярський:

- дата і час виконання;

- “перевірка панелі доступу”;

- “корекція налаштувань камер (зона А/коридор)”;

- “перевірка сейфового контуру”.

Соломія відчула, як слова лягають на нічні звуки. Коридор. Камери. Сейф.

Унизу — графи: “виконав”, “прийняв”, “погоджено”. У графі “виконав” — нерозбірливий підпис і штамп без назви. У “прийняв” — порожньо. У “погоджено” — ініціали: В.К.

Соломія не знала, хто це. Але вона знала, що це не Оксана і не Сергій: вони любили свої імена як бренд. Ініціали — це офіс, структура, “ви”.

Вона відійшла так, ніби насправді нічого не читала, і пішла в туалет. Усередині кабінки вона дістала блокнот, який вела “для себе” дрібними нейтральними кодами, і додала рядок:

В.К. — погоджено. Камери: зона А/коридор. Сейфовий контур.

Вона не писала “змова”. Не писала “вони”. Тільки факти, які потім можна зв’язати.

Коли Соломія вийшла, у коридорі стояла Оксана.

Ніби чекала. Ніби знала, що Соломія підійде до дошки. Або — що хтось їй сказав.

— Ти добре себе почуваєш? — спитала Оксана м’яко. В її голосі не було турботи, лише пастка: будь-яка відповідь стає матеріалом.