Розділ 4. Сейф

Розділ 4. Сейф

Двері адміністративного блоку відчинилися безшумно. Оксана провела карткою, червона лампочка мигнула один раз і стала зеленою. Соломія зайшла слідом, не прискорюючи кроку.

Всередині було прохолодніше, ніж у житловому крилі. І пахло не деревом, а металом та антисептиком — запахом місць, де зберігають не речі, а контроль.

Оксана зачинила двері й повернулася.

— Я знаю, що це може виглядати дивно, — сказала вона. — Але тут є правило: усе важливе — в одному місці. Щоб не губилося.

Соломія кивнула. Вона не питала, що саме “важливе”. Вона вже відчувала: важливе тут — не телефони.

Оксана зробила кілька кроків коридором і зупинилася біля металевої шафи. Не сейфу в кіношному сенсі — просто велика шафа з кодовою панеллю й камерою над нею.

Камера дивилася прямо на обличчя.

— Подивись сюди, будь ласка, — сказала Оксана майже ласкаво.

Соломія підняла погляд. Відчула, як об’єктив “знаходить” її.

Оксана набрала код.

Замок клацнув.

І в цю мить Соломія зрозуміла: зараз буде не “уточнення анкети”.

Зараз буде перевірка.

І питання лише одне: **що саме вони хочуть знайти — в її речах чи в ній.

 

Металева шафа стояла в ніші, яку можна було не помітити, якщо не знати, куди дивитися. Над панеллю — маленька камера, під панеллю — зчитувач карток. Подвійний контроль: код і ключ. І ще один — погляд.

Оксана набрала комбінацію, але замок не клацнув. Лише коротко пискнув, і на дисплеї спалахнуло «WAIT».

— Секунду, — сказала вона так, ніби це дрібниця, і повернула голову в бік дверей.

Соломія почула кроки ще до того, як їх побачила: рівні, важкі, без вагань. Людина, яка не шукає маршруту — вона і є маршрутом.

У коридор увійшов чоловік у темній куртці без знаків, років тридцяти п’яти. Високий, плечистий, із короткою стрижкою. Обличчя нейтральне, але очі — робочі. На поясі — рація й зв’язка ключів. У руці — картка з чорним маркуванням.

Він не привітався. Лише глянув на Оксану, потім на Соломію — як на предмет, який треба звірити з описом.

— Андрій, — коротко сказала Оксана. — Охорона.

Охорона. Не “служба безпеки”, не “адміністратор”. Просте слово, яке має робити все простим.

Андрій підніс картку до зчитувача. Зелений індикатор моргнув, замок клацнув.

— Третій доступ, — подумала Соломія. — Ти й був тою долонею.

Оксана усміхнулася до Андрія так, ніби вони давно домовилися про тон.

— Дякую. Нам треба на хвилинку, — сказала вона.

Андрій не пішов. Залишився стояти в двох кроках, боком до шафи, так, щоб бачити і Соломію, і двері, і руки Оксани. Його присутність робила “приватність” декорацією.

— Це стандарт, — промовила Оксана до Соломії. — Для безпеки. Доступ до сейфової шафи завжди у двох осіб.

У двох — але один із них мовчить і не питає дозволу.

Оксана відчинила дверцята шафи. Усередині — полички з прозорими контейнерами. Кожен підписаний іменем і номером кімнати. Контейнери з телефонами, годинниками, дрібними речами. Усе акуратно, як у лабораторії.

Оксана дістала контейнер із написом «Соломія / 214».

— Я обіцяла “уточнення анкети”, — сказала вона. — Насправді — це коротка звірка, що ти здала все, що треба, і що в нас немає технічних помилок.

Вона говорила рівно. Ніби огляд речей — так само нормальний, як перевірка температури.

Оксана відкрила контейнер. Усередині лежав телефон Соломії, перев’язаний тонкою гумкою, як посилка. Поруч — її годинник і ще дрібниці, які вона навіть не пам’ятала, що здала.

Соломія дивилася не на речі, а на те, як Оксана тримає контейнер: впевнено, як власність. Ніби це не тимчасове зберігання. Ніби це — трофей.

— Скажи, будь ласка, — Оксана подивилася прямо, — ти не залишала при собі другого телефону? Робочого, старого, “на всякий випадок”?

Запитання було поставлене не як підозра, а як просте уточнення. Саме так і ловлять.

— Ні, — сказала Соломія.

— Добре. А SIM-карти? Пауербанк? Флешка? — Оксана перераховувала спокійно, але темп був точним, як у списку.

Соломія похитала головою.

— Ні.

Оксана кивнула, ніби отримала правильну відповідь. Потім, не попереджаючи, взяла телефон, натиснула кнопку живлення.

Екран засвітився.

Соломія відчула, як у неї всередині піднімається хвиля — не паніки, а чистої уваги. Вона не рухнулася. Але тіло вже було готове реагувати.

Оксана подивилася на екран і ледь нахмурилася.

— Цікаво, — сказала вона тихо.

Вона перевела погляд на Андрія.

— Він у нас у сейфі в авіарежимі?

Андрій не відповів одразу. На мить його очі ковзнули вбік — до камери над панеллю. Лише на мить. Але цього вистачило.

— Має бути, — сказав він нарешті.

“Має бути” — не “так”.

Оксана повернула телефон так, щоб Соломія бачила лише край екрана, не зміст. Достатньо, щоб тіло захотіло дізнатися, але недостатньо, щоб розум контролював.

— Ти щойно сказала, що вночі спала нормально, — сказала Оксана. — Але зранку в нас був… сигнал.

Вона зробила паузу.

— Твій телефон подавав активність.

Соломія не кліпнула. Вона дозволила собі лише одне:

— Я не мала до нього доступу.