Розділ 3. Трансфер

Розділ 3. Трансфер

О 7:12 ранок був схожий на чистий аркуш, який уже хтось прочитав. Сіре небо, мокрий асфальт, холод, що не просив дозволу. Соломія стояла біля входу до готелю з наплічником і з тією тишею всередині, яку важко відрізнити від самоконтролю.

Вона прийшла раніше. Зайві хвилини до події завжди працюють проти людини: ти ще ніде не встигла сховатися, а світ уже встиг тебе помітити.

Біля бордюру стояв білий мікроавтобус без логотипів. На лобовому склі — аркуш А4 з надписом «ГРУПА 2». Шрифт офісний, без характеру. Наче організація боялася навіть власної назви.

Водій сидів нерухомо, з рівною спиною. Не курив. Не зітхав. Пальцем гортам телефон повільно і рівномірно, як метроном. Соломія відмітила відсутність годинника на його руці й те, як високо підняте дзеркало в салоні: так, щоб бачити всіх.

Біля дверей стояла жінка в темній куртці, волосся в низькому хвості, бейдж без імені — тільки білий прямокутник. Усмішка в неї була така, яку надягають разом із формою.

— Доброго ранку. Ви на заїзд? — запитала вона.

Соломія кивнула.

— Прізвище?

Вона назвала прізвище з легенди. Жінка звірила з планшетом і простягнула тканинний браслет світло-сірого кольору.

— Це ваш ідентифікатор групи. Одягніть одразу, будь ласка. Телефон на території буде в авіарежимі. У дорозі — можна, але краще перемкнути зараз, щоб звикнути.

«Щоб звикнути» — фраза, яку можна сказати лише там, де звикання є частиною плану.

Соломія натягнула браслет. М’яка тканина сіла на зап’ясті так, наче давно там була. Вона піднялася сходинкою в салон.

Пахло новим пластиком і солодким ароматизатором, який намагався бути цитрусом. Тепло всередині було не затишком, а умовою.

Люди вже сиділи. Не спілкувалися — лише існували поруч.

Біля вікна попереду — хлопець у темному худі, навушники, пальці біля рота. Через прохід — жінка років тридцяти з дорогою сумкою й дешевою звичкою контролювати простір поглядом. Далі — літній чоловік у спортивній куртці, який сидів надто рівно, ніби боявся провалитися у власне тіло.

Соломія обрала місце посередині, зліва. Так, щоб бачити людей і не бути на першому плані. Наплічник поклала на коліна — не на підлогу. Нехай виглядає, що вона просто бережлива. Насправді їй було потрібно відчувати, що вона тримає своє при собі.

Двері автобуса відчинилися ще раз. Увійшли дві жінки: одна — в яскраво-жовтому пуховику, ніби принесла з собою іншу погоду. Друга — в чорному, мов тінь.

— Привіт усім! — жовта всміхнулася широко. — Я Ліка.

Вона сказала це так, ніби розкладала прапорець: тут буде її голос.

Чорна не привіталася. Пройшла в середину й сіла, поставивши сумку поруч, як барикаду.

Жінка з бейджем зайшла останньою. Двері зачинилися. Вона стала в проході, тримаючись за поручень, і голосом, що не допускав другої інтонації, сказала:

— Мене звати Оксана, я координаторка. Дякую, що ви вчасно. У дорозі буде коротка зупинка. Прохання: не відходити далеко, не фотографувати. Це вимога приватності й безпеки.

Слово «вимога» вона не вимовила. Але воно звучало між рядків.

— Перш ніж поїдемо, зробимо коротке знайомство, — продовжила Оксана. — Лише ім’я і одне речення: з чим ви сюди. Без подробиць.

«Без подробиць» означало: ви ще не заслужили право на власний контекст.

Почали з першого ряду.

— Влад, — сказав хлопець у худі, знявши один навушник. — Хочу перезавантажитися.

Він усміхнувся, ніби просив вибачення за слово, що не має запаху.

— Ірина, — сказала жінка з акуратною стрижкою. — Втомилася від контролю. Хочу навчитися відпускати.

Соломія ковтнула. Контроль — тут це слово мало іншу вагу.

— Микола, — літній чоловік помовчав. — Хочу зрозуміти, що зі мною. Після… після всього.

Він обірвав фразу, наче боявся, що вона когось покличе.

— Я Ліка! — повторила жовта. — Хочу бути справжньою.

Очі в неї не сміялися.

— Тася, — сказала жінка в чорному, не змінюючи виразу обличчя. — Я з тишею.

Ніби тиша була предметом, який вона принесла в руках.

Черга Соломії прийшла тихо, але від цього не стала легшою. Вона відчула погляди: Іринин — оцінний, Лікин — надто теплий, Тасин — відсутній, і саме тому найточніший.

 

Маркіян казав: правда про відчуття, брехня про факти.

— Соломія, — сказала вона. — Я втомилася бути сильною. Хочу навчитися зупинятися.

Вона не дивилася ні на кого довше, ніж треба. Їй було важливо не дати групі зачепитися за дрібниці.

— Дякую, — кивнула Оксана. — Це чесно.

Слово «чесно» звучало як запрошення здати більше, ніж планувала.

Автобус рушив. Місто за вікном ковзнуло назад, ніби хтось перемотував стрічку. Звичайні люди з кавою, звичайні зупинки, звичайні світлофори — усе це раптом стало декорацією, яку можна залишити без жалю.

Ліка підсіла ближче надто швидко, як людина, що не витримує порожніх місць між собою й іншими.

— Соломія, ти звідки? — спитала вона.

Просте запитання. Те, з якого починається збирання фактажу.

— Із Львова, — відповіла Соломія. Це було в легенді. — А ти?

— Київ. Слухай, а ти раніше була на таких… ретритах?

Соломія витримала паузу — не театральну, а людську.

— Ні. Перший раз.

Ліка засяяла.