Розділ 1. Конверт без адреси

Розділ 1. Конверт без адреси

Київ уміє мовчати голосно.

Він робить це світлом ліхтарів, що дрібно тремтить у калюжах, і шумом шин, який не стихає навіть опівночі, ніби місто боїться залишитися наодинці з власними думками. Соломія звикла: якщо дати Києву тишу, він почне говорити правду.

Вона повернулася пізно — не тому, що була на зустрічі, а тому що тягнула час. Її квартира на Лук’янівці завжди здавалася безпечнішою, коли в під’їзді ще хтось ходив, коли ліфт піднімав і опускав чужі життя, коли за стіною хтось увімкнув воду, а не мовчав.

Соломія зняла кросівки, поставила їх рівно носками до дверей — дурна звичка, яка надавала відчуття порядку — і одразу ввімкнула маленький нічник на кухні. Його тепле коло світла було як обіцянка: тут нічого не сховається.

Телефон у кишені завібрував — не дзвінок, а короткий, нервовий імпульс повідомлення. Вона не дістала його. Спершу — ритуали. Замок. Ланцюжок. Перевірка вічка. Дотик пальцем до холодного металу, наче це могло сказати, чи хтось торкався дверей ззовні.

На підлозі, прямо під щілиною, лежав конверт.

Без імені. Без марок. Без усього, що робить лист схожим на лист. Білий прямокутник, який не мав права бути тут.

Соломія відчула, як у грудях щось стислося, і це було не страхом — радше давньою люттю, яка прокинулася від запаху знайомої біди.

Вона присіла, не торкаючись конверта, і подивилася на нього так, ніби він міг ворухнутися. Потім обережно підчепила край ключем, підняла, перенесла на кухонний стіл і лише тоді взяла руками.

Папір був сухий, шершавий, дешевий. У кутку — маленький тиснений знак, майже непомітний у світлі нічника: коло, вписане в дім. Символ, який вона вже бачила — на розмитих фото з соцмереж, на банерах благодійних подій, на бейджиках людей, що усміхалися так, ніби світ зобов’язаний їм за їхню доброту.

«Світло Дому».

Соломія ковтнула. У неї пересохло в роті, але вона не пішла по воду. Вода не допомагає, коли тобі підкидають минуле.

Усередині не було листа. Лише флешка в прозорому пакеті та аркуш, надрукований на принтері.

Один рядок.

ТИ ВЗЯЛА НЕ СВОЄ. ПОВЕРНИ — І Я ЗНИКНУ.

Вона прочитала двічі. Третій раз уже не треба було.

На флешці не було підпису. Пластик із потертостями, наче її носили в кишені з ключами. Соломія знала, що вмикати незнайомі носії — це як цілувати лезо. Але знала й інше: люди, які вкладають конверти під двері, не грають у дрібні жарти.

Її ноутбук стояв на полиці, підключений до зарядки, як завжди. Вона купила собі окремий старий лептоп саме для таких випадків — без доступу до основних акаунтів, без збережених паролів, без “життя” всередині. Ярина називала його “порожньою шкірою”.

Соломія витягла його, поставила на стіл, натиснула кнопку. Вентилятор зітхнув, екран загорівся.

Телефон знову завібрував. Вона все ж дістала його.

Невідомий номер. Лише посилання на аудіофайл і час — 00:17. Ні слова.

Вона не натискала одразу. Подивилася на чорний прямокутник екрана, ніби він міг відвести очі. Потім увімкнула режим польоту — інстинкт, який не завжди рятує, але дає відчуття, що ти ще керуєш хоча б чимось.

Аудіо завантажилося.

Вона надягла навушники.

Перші секунди — шум, як від мікрофона, який труть об тканину. Потім чиїсь кроки. Далі — спів.

Тихий, рівний, багатоголосий. Псалом чи щось схоже на нього. Слова були нечіткі, але мелодія — липка, як мед, що затікає в щілини. Соломія відчула, як волосся на потилиці піднялося.

І тоді — голос. Жіночий. Слабкий, наче після довгої хвороби, але живий.

— Соль… — прошепотіло у вухо. — Якщо ти це чуєш, не вір тому, хто тримає тебе за руку.

Соломія зняла навушник одним рухом, ніби він обпік.

Вона не плакала. Не зараз. Її тіло робило те, що робить завжди, коли бачить прірву: збиралося в камінь.

У неї в горлі стояло ім’я, яке вона не вимовляла вголос роками. Вона тримала його всередині, як ніж.

— Христя… — сказала вона нарешті, так тихо, що звук зник у шумі холодильника.

Аудіо пішло далі.

— Повтори за мною, — сказав інший голос. Чоловічий. Спокійний. Не агресивний — і від того страшніший. — Я не тримаюся за минуле. Я відпускаю. Я дякую.

Хтось повторював. Хтось плакав.

Хтось сміявся нервово.

І знову жіночий голос, уже чіткіше, ніби мікрофон наблизили.

— Якщо я зникну, шукай мене там, де тиша — правило.

Запис обірвався.

Соломія сиділа нерухомо. Вона відчувала, як під нігтями пульсує кров — ознака, що вона так сильно стискає пальці, що вже боляче. Відпустити кулак було важче, ніж розкрити будь-яку справу.

Ноутбук нарешті завантажився. Вона вставила флешку.

Папка з однією назвою: RETREAT_2026.

Відкрила.

Відео. Тексти. Таблиці. Фотографії. Надто багато для одного “попередження”.

Першим файлом було відео з камери спостереження — зернисте, нічне. Соломія одразу впізнала свою кухню. Світло холодильника. Вона — у футболці, босоніж, з волоссям, зібраним абияк. Вона стоїть, дивиться в порожню полицю, наче шукає там щось, чого не може бути.

Запис був позначений часом: 00:12. Дванадцять хвилин тому.

Камера була десь високо — під шафою? Вентиляція? Вона повільно перевела погляд на решітку витяжки. На верх кухонної шафи. На темні кути, які нічник не добивав.