Розділ 20 . Фаза пам'ять

7:21 ранку. Шкільний коридор. Середина спогаду.

Рома стояв перед собою — молодшим, слабшим. Той, інший Рома, не бачив його. Він просто сидів на підлозі в класі, тремтів і тримав у руках розірвану фотографію.

— Це було після того, як мій брат зник, — тихо сказав Рома. — Я тоді ні з ким не говорив. Просто... зламався.

Аліса нахилилась і підняла шматок фото з підлоги. На ньому — двоє хлопців. Один усміхнений, інший — ніби вже знає, що його чекає.
— Ти колись розповідав про нього?

— Нікому. Я думав, що це був просто злочин. Але тепер... я не певен, що це було в нашому світі.

В кімнаті блиснуло світло — і все змінилось. Тепер вони були в іншому спогаді. Аліса стояла у вітальні. Її батько — злий, п’яний — кричав, а вона, маленька, тримала в руках ту саму скриньку з ключем.

— Він казав, що цей ключ — до мого майбутнього. Але сам ніколи не пояснив чому, — прошепотіла вона. — Я тоді сховала його. А потім… забула.

Рома взяв її за руку.

— Це все пов’язано. Ми не просто випадково тут. Нас привели сюди наші травми.

Навколо них спогади почали крутитися, як на зіпсованому проекторі. Один за одним — вибухи емоцій, крики, втрати. І знову — та ж табличка:

> «Серце. Пам’ять. Вибір.»

— Ми вже пройшли серце, — сказав Рома. — Це — пам’ять. Значить, далі буде вибір.

Вони знову опинилися у підземній залі. Двері тепер були напіввідчинені. Крізь щілину било яскраве світло.

— Ми зробили все, що треба? — запитала Аліса.

— Ні. Але ми готові.

Раптом з темряви почувся голос.
Ні чоловічий. Ні жіночий. Занадто знайомий, щоб бути чужим.

— Один із вас повинен залишитися.