Розділ 14 . За дверима

Аліса стояла, затамувавши подих.

Двері. Прочинені.
Ледь-ледь — але цього вистачило, щоб кімната, яка досі була замкненою кліткою, раптом стала… вибором.

Вона зробила перший крок. Підлога не скрипнула. Повітря за дверима було густішим. Там пахло... деревом. До болю знайомим. Шкільна підлога? Стара бібліотека?

Вона вийшла.

Позаду — кімната 7:15. Попереду — коридор. Сірі стіни, двері без ручок. Світло — лише від ламп, що блимали над головою. Але на кінці — одні двері були відкриті. Там було світло тепліше. Майже домашнє.

Аліса йшла повільно. Серце билося синхронно з ліхтарями над головою. Тик… тик… бух.
Коли вона дійшла до відчинених дверей, її ноги раптом зупинились.

Там сидів він.
Батько.

— Ти нарешті тут, Алісо, — сказав спокійно, не піднімаючи голови. — Я чекав.

Вона не вірила очам.
— Ти ж… ти зник, коли мені було одинадцять. Мама казала… що тебе немає.

— Я завжди був поруч. Але не міг повернутися. Бо сам опинився тут. — Він підвів погляд. — У кімнаті, яку сам колись вибрав.

Аліса зробила крок.
— Це... кара?

— Це дзеркало, доню. І в кожного з нас — своє відображення. Я не зміг пробачити себе. А ти?

Вона мовчала. Сльози палили очі. Але в грудях — не страх. А рішучість.

— Я більше не хочу тікати, — сказала вона. — Якщо це гра, я її закінчу.

— Тоді повернись. Вони чекають.

— Хто?

— Ті, хто ще сплять. І той, хто досі тебе шукає…

---

7:15.
Аліса прокинулась. Але вперше — не одна.

На подушці поруч лежала записка.
На ній було лише два слова:

> “Прокинься, Рома.”