Глава 2 : Тиша з чужим

Він прокинувся. Не одразу. Спершу поворухнувся — ніби щось наснилося. Потім сів. Очі ще каламутні, мов після важкого алкоголю чи таблеток. Він поглянув на неї — і в його погляді не було ні здивування, ні страху. Тільки тиша.

— Де я? — спитав він хрипко.

Лея мовчала. Вона більше не поспішала відповідати. У кожного з них це питання було першим. І жоден не слухав відповіді.

— Ти пам’ятаєш своє ім’я? — запитала вона.

— Сергій… Мабуть. — Він зніяковіло провів рукою по обличчю. — Я мав бути… в метро. Я їхав на роботу. А потім… потім темрява. Тиша. І я тут.

Він обвів кімнату поглядом.

— Що це, бісова камера? Це експеримент? Жарт?

— Якщо це експеримент — він довгий. І повторюваний, — відповіла Лея тихо.

Сергій підвівся. Він був у простому чорному светрі. На зап’ясті — годинник. Лея підбігла до нього і схопила його за руку.

— Не чіпай! — він здригнувся.

— Годинник… він працює?

Він подивився.

— Сім п’ятнадцять.
— Угу, як завжди.

— Що ти маєш на увазі? — він відступив назад, злякано.
— Це не перший день. Але, мабуть, для тебе — перший.

Сергій підійшов до дверей. Смикнув ручку. Двері не відчинились. Він почав стукати, бити плечем.

— Немає сенсу, — сказала Лея. — Вони не відчиняються. Ніколи.

Він обернувся до неї з тривогою.

— Хто ти така? Що тут відбувається?

Вона витерла пил з фрази, надряпаної на стіні:

> “Всі питають, але не всі слухають.”

— Я — пам’ять. А ти — ще одна підказка. Залишся спокійним. І спробуй згадати: чи бачив ти раніше це дзеркало?

Він обернувся. У дзеркалі, як завжди, — обидва. Але щось було не так. Лея це відчула. У його відображенні — зламаний палець. В реальності — ні.

— Дзеркало бреше, — шепотіла вона. — Але чому?

Годинник досі показував 7:15.

Але в кутку кімнати щось ледь чутно зашурхотіло.