МАЙЖЕ ХЕПІ-ЕНД

Щойно я опинилася серед гостей, як мене перехопила Анжела, Ірка і ще дві дівчини. Вони підхопили мене по-під руки, накинувши на плечі заздалегідь прихоплене пальто. Очі в них блищали підозріло святково, а усмішки були з тих, що не віщують нічого доброго. 

- Тсс, - схопила мене під руку Ірка й потягнула ближче до колони, - тільки без зайвих емоцій. У нас операція. 

- Яка ще операція? - насторожено перепитала я, бо все, що походило від Іри звучало загрозливо. 

- Викрадення нареченої, - урочисто прошепотіла Анжела, підсовуючись ближче, - класика жанру. Уже все схвачено. 

- Що значить схвачено? - я мимоволі озирнулася в бік молодят. 

- Значить, Сашу ми виносимо красиво, без паніки, - втрутилася зовсім юні дівчина, здається Марина, що виринула поруч із двома келихами шампанського. - Хлопці хай трохи понервують, їм корисно. 

- А куди ви її… винесете? - уточнила я, відчуваючи, як здоровий глузд намагається втекти з цієї компанії. 

- У бар, - просто відповіла Анжела. – Найближчий, за рогом. Ми вже провели розвідку. Там і чекатимемо на викуп. 

- І на чому ви все це збираєтесь провернути? - я навіть зупинилася, уявляючи купку дівчат на чолі з нареченою, що тиняються поночі по сумнівних незнайомих місцях. 

- На машині, - фиркнула Іра, - на першій, що зупиниться. Тут же ж не пустеля, Наталю, ти як маленька. 

І, наче на підтвердження її слів, у цей момент біля входу загальмував старенький сріблястий «Форд». Водій, якийсь невинний хлопчина з веселими очима, саме виходив покурити. 

- О, ідеально, - зраділа Ірка, потираючи руки, - беремо. 

Все сталося настільки швидко, що я не встигла навіть здивуватися. Сашу, ще в фаті, але вже без підборів, під регіт і шепіт змовників буквально винесли через службовий вихід. Вона навіть і не намагалася обурюватися, відразу здалася й сміялася так, що ледве не задихалася. 

- Я знала, що з вами не занудьгуєш, - видихнула вона, коли ми запхалися в авто, - але якщо Костик знепритомніє, я вас прокляну. 

- Нічого, - заспокоїла її Марина, - чоловікам корисно іноді втрачати ґрунт під ногами. 

Я сиділа на задньому сидінні, притискаючи до себе Сашину сукню, щоб та не вилізла у двері, і ловила себе на дивному відчутті: уперше за вечір мені було по-справжньому легко. Без поглядів, без напруги, без внутрішніх діалогів, які зводять з розуму. 

Бар виявився невеличким, напівпідвальним, з теплим світлом і запахом кави, алкоголю та чогось смаженого. Ми ввалилися туди гуртом, як стихійне лихо, викликавши у бармена і кількох відвідувачів секундну паузу мовчазного шоку. 

- Нам столик і щось міцне, - діловито заявила Іра, - у нас викрадення. 

Бармен повільно кліпнув. 

- Весільне, друже, не лякайся, - довірливо додала вона, перехиляючись через стійку. 

Він мовчки кивнув і швидко начаклував нам декілька коктейлів. 

Ми розсілися, наречену посадили в центр, фату акуратно перекинули через спинку стільця, ніби трофей. Анжела з Мариною одразу дістали телефони, щоб писати вимоги викупу, Ірка щось вперто доводила бармену, а я відкинулася на спинку крісла й дозволила собі розслабитися. 

Ця недоказана невизначеність ятрила й п’янила водночас. Однієї хвилини хотілося визначити все раз і назавжди, а іншої – просто спинити час в тремкому очікуванні чогось важливого і хвилюючого. І довго чекати не довелося. 

Двері бару відчинилися з таким розмахом, ніби тут йшли зйомки вестерну і до стійки прямували розбитні ковбої дикого заходу. Першим зайшов Костик, трохи розпатланий, з перекошеною краваткою, проте з рішучим виразом обличчя. За ним – Олег, зосереджений і серйозний, мов бухгалтер на перевірці, і звісно ж, Єгор. З тим самим спокійним, небезпечно врівноваженим виглядом, які ліки від беземоційності на людях він приймає? 

Дівчата кинулись їм навперейми, я ж поволокла Сашу до туалету і, зачинивши за нею двері, повернулась в зал. 

- Отак і залиш вас на п’ять хвилин, - буркнув Костик, прискіпливо оглядаючи бар, - забрали дружину в законний день. 

- Все ще можна виправити, - солодко заспівали Іра і Марина, - за відповідну ціну. 

- Добре, - Костик зітхнув і поклав руки на барну стійку, - які умови? 

- По-перше, - почала Марина, дістаючи телефон, - публічне зізнання в коханні. Гучно, щиро і без шпаргалок. 

- Та без проблем! - Костик миттєво впав на одне коліно, мало не збивши барний стілець. - Шурка, я тебе люблю більше за все на світі! 

- І так буде і надалі? До самої старості? – долинув до присутніх Сашкин голос. 

- Даю слово! Виходь вже, голубонько! 

- Не так швидко, - озвалася Анжела, - це був лише аванс. 

- По-друге, - продовжила Іра, - матеріальна компенсація. 

- Скільки? – вдавано насторожився Костик. 

- Пригощаєш усіх присутніх дам, - дружньо озвались дівчата, - ну і нам на цукерки, скільки не шкода. 

Я мимоволі посміхалась, любуючись цією сценою. Єгор, як і я, активної участі в дійстві не приймав. Він стояв трохи віддаля, спершися плечем об стіну. Що ж, виходить, що кожен переживав власну драму. 

- І останнє, - Анжела підняла палець, - контрольне запитання, Костю, хто в домі головний? 

Костик озирнувся на друзів, на бармена, на Єгора, потім на Сашу – і здався. 

- Звісно, дружина! Без варіантів. 

- Правильна відповідь! - хором вигукнули всі й урочисто повернули наречену власникові. 

Обійми, сміх, поцілунки, ще трохи алкоголю, і настав момент повертатися. Хлопці приїхали на одному авто і ми мусили влізти туди всі. Костик із Сашею вмостилися на передньому сидінні, а позаду всі ми, напівсидячи, напівлежачи, тримаючись за спинки сидіння, чийсь одяг, голови. Машина рушила, хтось засміявся, хтось спробував відкрити вікно, хтось наступив комусь на ногу. Я навіть не хотіла уточнювати на чиїх саме колінах я сиджу чи чиї руки відчуваю на своєму тілі, інколи саме незнання – сила. 

- Якщо нас зупинять, - пробурмотіла Іра, - ми скажемо, що це арт-інсталяція «Єдність у шлюбі».