ШАЛЕНЕ ВЕСІЛЛЯ. ЧАСТИНА 2

Я повільно осушила келих, запиваючи перший тост. Алкоголь терпким теплом розлився по напруженому тілу, знімаючи гострі кути думок і притуплюючи надмірну уважність до кожного руху навколо. Стало ніби легше дихати. Ще б посилувати себе поїсти, але то трохи згодом. Поки можна і попишатися, неспішно насолоджуючись солодкувато-гіркуватим післясмаком мартіні.

Першими слово взяли батьки. Зворушливі, трохи плутані промови з обов’язковими згадками про «маленьку Сашуню» і «нашого впертого Костика». Мами чуттєво витирали сльози серветками, тати мужньо ковтали клубок у горлі й обіцяли підтримку «за будь-яких обставин». Я слухала, усміхалася, аплодувала разом з усіма й ловила себе на думці, що десь глибоко прикидала всю цю ситуацію на себе – коли в центрі свята буду я. Невже це й справді мої потаємні бажання? Наталі – старієш? Чи це лише істерія веселощів, збуджена алкоголем?

Я уявляла: біла сукня, промовисті слова, дорогі люди поруч. А потім – буденний ранок після свята. Не гламурна фотокартка, а кухня з недопитою кавою, брудними шкарпетками під столом і вічним питанням «Чия черга сьогодні виносити сміття?». Чи готова я до цього рівня близькості - не ідеального, а реального, з роздратуванням і мовчазними образами? До кохання, яке не завжди схоже на любов у кіно.

Десь на задньому плані спливла думка про вагітність без рожевих фільтрів. Про тіло, що змінюється не за сценарієм, про страхи, які нікому не покажеш, і про дивну відповідальність за життя, яке ще навіть не має імені. Про нічні підйоми, втомлені очі, і водночас – про диво, яке, кажуть, перекреслює все інше. Кажуть. Я ніколи не була певна, що це і є головна мета мого життя.

Гості знову аплодували, музика підхоплювала настрій, а я раптом відчула: мене лякає не саме подружжя. Мене лякає незворотність. Те, що одного дня доведеться обрати і вже не відкладати «на потім». Бути чи не бути. З ким. І чи не загублю я себе між списками покупок, спільними планами й компромісами, які спершу здаються дрібницями.

Я зробила ковток води й зловила власне відображення в келиху. Можливо, справа не в страху перед сім’єю. Можливо, я просто ще не зустріла того, з ким буденність не звучала б як вирок. Або ж зустріла – і тепер найбільше боюся це визнати.

- Гірко молодим! – гучно пролунало вперше, перериваючи плин моїх непевних думок.

Зала вибухнула оплесками, а молодята, ніби тільки цього й чекали, злилися в поцілунку. Хтось голосно рахував секунди, хтось свистів, хтось вимагав «ще раз». Сашка світилася щастям, і я щиро раділа за неї – перше кохання переростало в сім’ю, і таке, виявляється, буває.

Другий тост, третій… сміх ставав гучнішим, рухи сміливішими, жарти відвертішими. Назар поруч дедалі частіше нахилявся до мене, щось коментував, щиро реготав і раз по раз доливав собі й мені. Я трохи стишила темп, відчуваючи легке запаморочення.

- Свідки, приготувалися! - з запалом вигукнула тамада, звертаючись до нас,- тепер ваша черга! На раз і два…

Я ледве встигла поставити келих, як мене вже спритно потягнули кудись дужі руки мого свідка. Він стояв похитуючись, помітно повеселілий, либлячись на всі зуби і злегка гикаючи від випитого. Ну за що мені ці випробування?

- Гірко свідкам! - дружно заголосили гості. А щоб вам пусто було! Мало було молодят? Чи так приємно дивитися на чужі поцілунки? Тоді свої організуйте, та й тішется!  

Я засміялася - нервово, трохи розгублено, і повернулася до Назара, жестом показуючи йому, що він має поцілувати мене в щоку. Він заперечно похитав головою з таким завзяттям, ніби збирався встановити черговий рекорд, а не здійснити символічний весільний ритуал. Від нього так і тхнуло алкоголем і самовпевненістю.

- Назаре, без фанатизму, - прошепотіла я, впираючись долонею йому в груди.

- Та що ти, Наталю, - протягнув він, намагаючись скоротити дистанцію, - традиція ж!

- Бійки на весіллях теж традиція, - хижо усміхнулася я, підставляючи щоку, - але думаю, сьогодні краще обійтись без них!

Він невдоволено мугикнув, але моє прохання виконав. Зала розчаровано загула, проте краще вони, ніж я почуватимусь розчарованою. Сівши на своє місце, я намагалась зустрітися поглядом з тамадою, щоб та не думала знову робити мені «гірко», інакше несолодко могло бути не тільки мені. Ледь вловимий порух за столом, я навіть не зрозуміла від кого саме, і якась дівчина вже щось шепотіла розпорядниці весілля. Ну що ж, сподіваюся, хоч з цим проблем більше не буде.

І лиш тільки я заспокоїлась, як до мене озвалася Ірка, дожовуючи шмат м’яса, та так, що нашу розмову почуло пів столу:

- От ти, Наташко, задавака, могла б і уступити хлопцю, - глумливо затараторила вона, нахилившись над стравами, - але ж, звісно, це не з синочком ректора в новорічну ніч зависати і не з Леськиними бандюками по ресторанах тусуватися!

Мені аж дух перехопило! Що вона робить? І на кого розрахований цей цирк? Навряд чи вона й справді хотіла мене принизити чи образити, радше прорекламувати мою крутість перед присутніми, але її способи допомоги – то взагалі окрема тема! Чи її метою було віднадити від мене Назара, показавши яка я легковажна? А може довести Єгору, що його давно забуто і моє життя вирує на повну з купою кавалерів? І що їй зараз відповісти? Все заперечувати і виправдовуватися? Ще чого! То промовчати, ніби все сказане – суцільна правда?

Я повільно перевела на Ірку погляд і дала собі кілька секунд. Рівно стільки, щоб не сказати зайвого. У голові промайнули десятки відповідей - гострих, жартівливих, навіть сердитих, одним словом таких, що точно запам’яталося б усім. Але я лише відпила води й усміхнулася.

- Не надто детальний огляд мого особистого життя, дещо поверхневий і надто узагальнений,- мовила я рівним голосом, - і я не поділяю людей на касти і не клеймую їх упередженими стереотипами. І так, коло моїх знайомих досить строкате, світ різноманітний і пізнавати його, особливо через людей, досить пізнавально.

Іра засопіла, дехто за столом багатозначно хмикнув, хтось удав, що раптово зацікавився салатом. Ірка ще кілька хвилин кліпала очима, переварюючи почуте, Назар знову наповнив келих, а я відвернулася, даючи зрозуміти, що тему закрито. Серце калатало, але зовні я залишалася зібраною. І саме тоді я знову відчула на собі його погляд. Що ж, Ірко, якщо ти саме цього й хотіла – вітаю, але як на мене, ця гра не вартувала свічок.