ШАЛЕНЕ ВЕСІЛЛЯ. ЧАСТИНА 1

Мама розбудила мене о 7.00. Що ж, тримайся, світе, бо я сповнена рішучості розставити сьогодні всі особисті крапки над «і». Я одягла, як і було домовлено з Олесею, червону сукню, зробила наперед визначений макіяж, і додала декілька золотих прикрас – скромно, проте зі смаком. Не забула, звісно, затверджену Олесею білизну і аромат. Годинне перевтілення біля дзеркала того вартувало. Я собі подобалась, значить, маю всі шанси сподобатися і іншим. Об мене не очікувало попереду, навіть халепа, я зустріну її красивою і впевненою в собі.

В 8.30 тато уже очікував мене в машині. Він був небагатослівним, розуміючи, перед якими викликами сьогодні я маю постати. Проте його декілька слів додали впевненості і підтримки:

- Пам’ятай одне, доню: ти нікому нічого не мусиш доводити. Будь собою - цього більш ніж достатньо.

Я кивнула, вдячно усміхнувшись, і ми рушили. Містечко прокидалося повільно й урочисто, ніби й воно знало, що сьогодні особливий день. За вікнами миготіли сонні будинки, крамниці з опущеними ролетами й поодинокі перехожі, які кудись поспішали зі своїми маленькими справами, навіть не підозрюючи, що в моєму світі ось-ось має відбутися щось значуще.

Дорогою я ловила себе на тому, що майже не думаю про Єгора — радше про себе. Про те, якою я стала за цей час. Про те, що втратила і що набула. І, можливо, саме це було головною ознакою змін.

Коли ми під’їхали до Сашкиного будинку, біля входу вже вирувало життя: сміх, квіти, метушня, клацання фотоапаратів. Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як аромат парфумів змішується з освіжаючим повітрям.

- Ну що, - тато зупинив машину й глянув на мене, - готова?
- Так, — відповіла я впевнено, відкриваючи дверцята. - Як ніколи.

І зробила крок назустріч дню, який мав розставити все на свої місця. Не поспішаючи, з високо піднятою головою я піднялась на потрібний поверх і хотіла натиснути на дзвінок. Проте двері раптово відчинилися і я побачила стурбоване обличчя Анжели:

- Добре, що ти вже тут! – випалила вона, - маємо проблему! Заходь швидше!

Я мовчки пішла слідом за нею. Дівчина мало змінилася з часу нашої останньої зустрічі – все така ж турботлива і приємна. Була вбрана в коротеньку рожеву сукню і туфельки на підборах. Це вона справді мені така цікава чи я просто намагаюся фокусуватися на ній, а не на знайомій обстановці квартири?

- Сашка по ходу психанула, - продовжувала говорити Анжела, - вже пів години як закрилася у своїй кімнаті і навідріз відмовляється виходити чи впускати когось. На тебе остання надія!

Як мило! Чим же ч можу тут зарадити, якщо вся родина і сам коханий та бажаний стоять розгублено під стіною. Краєм ока я вловила і Єгора. Він стояв трохи осторонь, спершись плечем об одвірок і сверлив мене своїми гарячими очима. Статний і вродливий, бляха, з голочки як то кажуть. Помужнів, час пішов на користь. А скис би ти! Так, головне дихати, я все одно ефектніша! Не час. Не тут. Не зараз.

- Добре, — сказала я спокійно, навіть дивуючись власному голосу, і звертаючись чи то до Анжели, чи до всіх присутніх, - дайте мені п’ять хвилин, спробую щось зробити.

Дівчина з полегшенням кивнула і відійшла, а всі інші мов за командою безшумно розчинилися в коридорі. Я залишилася сама перед зачиненими дверима Сашиної кімнати.

- Саш, - тихо озвалася я, - це я, Наташка. Слово даю, тут поруч більше нікого.

У відповідь – гнітюча тиша. Така глуха, що я навіть почула власне дихання.

- Знаєш, - продовжила я, притулившись чолом до дверей, і говорячи цілком відверто, - щоб ти зараз не думала чи чогось не боялася - це нормально. Але прошу, пусти мене, навіть якщо ми обоє і не вийдемо до вечора з кімнати – краще там з тобою, ніж тут. Цей день не лише тебе перевірятиме на міцність.

За дверима щось шаруділо. Маленький, майже непомітний звук - але я була вже впевнена, що мене почули і навіть зрозуміли

- Я не можу, я не готова, - нарешті донісся Сашин голос, глухий і зірваний. - У мене руки тремтять. Я не можу до них вийти.

- І не треба одразу виходити, - відповіла я, - можеш просто відчинити двері і пустити мене до себе.

Замок повільно клацнув і двері прочинилися. Я миттю пірнула в кімнату, причинивши їх за собою.

Саша сиділа на ліжку, підібгавши ноги під себе, у білій сукні, яка зараз здавалася надто урочистою й не зовсім доречною. Макіяж був трішки зіпсований - не від сліз, а від постійного тертя очей долонями. Вона підвела на мене погляд, і я одразу впізнала той стан: коли всередині шумить так, що не чуєш навіть себе.

- Я не можу, Наталю, - видихнула вона. - У мене відчуття, що він одружується на мені з примусу, і далі буде лише гірше – сварки та зради!

Я сіла поруч, не торкаючись її, іноді дистанція говорить більше, ніж обійми.

- Ти серйозно, Шурка? Вже забула як ви слиною давилися дивлячись одне на одного в Єгора за спиною? Як боялися свої стосунки оприлюднити і берегли як щось особливе і надзвичайне? - запитала я спокійно.

Саша на мить замислилася. Ті часи і справді були чудовими.

- Я не знаю, а раптом це весілля – лише обов’язок через вагітність? А ще я страшною стану і розтовстію! – і вона знову похнюпила носа.

- Ну знаєш, якщо так думати, то ніхто заміж більше не вийде і дітей не народжуватиме!

- Ну не знаю, - чесно відповіла вона, дивлячись на мене, - ти он диви яка краля, як цукерочка.

Я всміхнулася – проте не весело, радше співчутливо.

- Ага, тільки толку з того небагато, - зітхнула я і спробувала змінити тему розмови, - я, звісно, не експерт в таких питаннях, але ви з Костиком особливі. І знаєш, у чому різниця між хорошим шлюбом і поганим? У хорошому ти не перестаєш бути собою. Просто з’являється людина, яка тримає тебе за руку, коли страшно. От ви, як на мене, саме такі. І якщо ти відчуваєш те саме, піднімай носа і гайда до свого милого в обійми, як на мене – це саме надійне місце від всіх турбот.

Вона ковтнула повітря, ніби їй бракувало кисню і кинулась спершу до мене: