В ХВИЛЮЮЧОМУ ОЧІКУВАННІ

Час у новому році полетів як скажений. У викладачів ніби друге дихання відкрилося і вони взялися за нас, бідолашних студентів, з такою пристрастю, ніби від кількості всіляких семінарів, практичних і лабораторних їм щоразу нараховували додаткові премії. Сиділи ми на тих парах з рання до вечора, інколи Олесю аж зло брало і вона погрожувала кинути то все до бісової матері. Я її заспокоювала, мовляв, це тимчасовий напряг, скоро ті викладачі повтомлюються сіяти добре та вічне, бачучи в який невдячний ґрунт всі їхні зерна потрапляють.

Вечорами ми з Олесею сиділи на кухні, гріли чайник по десять разів, весь час відволікаючись на розмови про життя, хлопців, викладачів і вічні фінансові дірки. Вона сипала жартами, малювала собі в голові ідеальні сценарії, а я кивала, усміхалася й ловила себе на тому, що слухаю її, ніби музику: весело, голосно, безтурботно.

Та як тільки вона засинала, у кімнаті знову ставало тихо. І тоді минуле підповзало непомітно – як тінь від старої фотографії, яку ти, здавалось би, давно спалила. Я намагалась не думати про Єгора, але коли думала, то гіркота починала переповнювати мене по вінця: ми давно вже на різних орбітах і є абсолютно чужими.

Ще й батьки як на зло почали докоряти моєю практичною відсутністю в їхньому житті, і я мусила декілька разів поспіль навідатись додому – то Різдво, то татове день народження, то золоте весіллі бабусі з дідусем (дивина, виходить таки справді можна витерпіти один одного пів століття!). Звісно, під час своїх візитів я з квартири не виходила – геть не хотілося потрапляти на очі знайомим, які б неодмінно почали розпитувати – а що ти та де? А заміж коли? А хоч знайшла вже якогось путнього кавалера в місті? О цей вічний недолік невеликих поселень!

Втім, мене це навіть рятувало. Коли весь день забитий до хвилини, то часу на самокопання майже не залишається. А може, я просто навчилась ховатися за справами, як за щитом, аби не думати, що от-от на мене чекає.

Тут ще й Ірка захандрила, мовляв ми від неї геть відмовилися, і вона скоро на місяць витиме, особливо, коли її любчик на зміні на роботі, а зміна у нього не мало не багато тривалістю у два тижні. Що ж, я б собі звісно заняття на її місці знайшла, але то Ірка – як втокмачте щось у свою шалену голівку – то й веслом не виб’єш. Словом, мусили ми з Лесею і її на початку лютого відвідати.

Олега саме вдома не було, то ми організували собі скромненький дівич вечір, так-так, саме скромненький, без виходу «в світ», без наведення шухеру у місцевому клубі і без рицарських боїв між сільськими Ромео за увагу таких ефектних дам як ми. А все тому, що Ірка наша була на другому місяці вагітності. Можливо, і хандри її були саме через це, а може вона просто трішки ностальгувала за безтурботним студентським життям. А знаючи її,  то все разом узяте. Ну ми зі своєї сторони намагались її розрадити як могли – насмажили шашличок, вділили їй рівно дві столові ложки доброго вина і розповідали історії зі свого життя, ну майже всі, бо про деякі моменти ми з Олесею все ж промовчали.

Іноді мені здавалося, що ми сидимо не на кухні в Ірчиній квартирі, а десь у спогадах, де все ще просто: чай із печивом в нашій 22, мрії про великі міста і хлопців, які, як ми тоді думали, варті всіх мук на світі.

Я дивилась, як Ірка поправляє плед на колінах і несвідомо торкається живота, і щось у мені стискалося. Вона вже ніби не з нами, вже в іншій історії, дорослішій, серйознішій. А ми з Олесею ще намагаємось залишитись дівчатами, що сміються до сліз із власних дурниць.

Олеся, звісно, не дала довго розчулюватися, загорлала якусь пісню, підтягуючи фальшиві ноти, і ми, не втримавшись, вибухнули сміхом.

- О, а тепер бачу, хто справжній талант у нашій компанії! – зауважила я крізь сльози від сміху.

- Та я вам кажу, - гордо відповіла Олеся, підморгуючи, – у мене ще той голос, просто він, як і я, не для всіх!

Ми ще довго гомоніли, поки геть не стемніло за вікном. І в тій теплій, трохи задушливій кухні мені вперше за довгий час стало по-справжньому спокійно.

Леся моя продовжувала мутити з Артемом. Парубком він виявився розбитним і проворним – із численних його занять найбільш прибутковим була торгівля доларами на місцевому ринку. Водив він потрібні знайомства як з ментами, так і з бандюгами, виручаючи за нагоди то одних, то інших. Леську те все влаштовувало, він її і по ресторанам водив, і на вихідні до Карпат возив, згодом і шубку їй з натурального хутра придбав, словом, я свою Олесю почала дражнити не інакше як «мадам Грицацуєва». Вона спершу пробувала віджартовуватись, а згодом вже й не заперечувала, певно, слово мадам їй неабияк лестило. Вони і мене пробували було витягувати в люди, та коло їхніх знайомих мене особливо не тішило. Не те, щоб я зневажала їх чи себе вважала вищою, в жодному разі ні, ті кадри були досить колоритними і цікавими, просто я розуміла, що на даному етапі мого життя такі близькі знайомства сильно могли відволікти мене від поставленої мети.     

Наприкінці зими я таки зустрілася з Максом. Ми час від часу зідзвонювались та переписувались. Як я й передбачала, він таки згодом зустрівся з Тамарою. Виявляється, вона перед зникненням була завагітніла, і саме коли наважилась сказати про це Максу, мала сутичку з колишнім, який погрожував розповісти все її батькам, а також усім на курсі. Дівчина на нервах дитя втратила і, нічого кращого не придумала, як взяти академ відпустку і зникнути, відчуваючи сором, розчарування та зневіру у всьому. Ну чим вам не сценарій до драматичного серіалу? Куди там братися тим рабиням Ізаурам, коли таки пристрасті вирують чи не в кожному вузі країни?

Ми двічі ходили на побачення. Один раз разом з Олесею і її Артемчиком. Це була її ідея, поволокти нас усіх на кіно з її улюбленим Ді Капріо. Потім ми подалися до нічного клубу, де товклися майже до ранку. Певно, в наших кавалерів були на нас інші плани, але коли ми з Олесею потрапляємо на танці, нас звідки нічим не виманиш – дівчата ми активні і рухливі, та й увагу любимо – то чому б і не відтягнутися, поки молодість і здоров’я дозволяють?