ЯК МИ ХРИСТИНКУ ВІДДАВАЛИ

Розбудив мене зранку бадьорий Олесин голос. Я поверхнево прислухалась до сенсу її слів і зрозуміла, що звертається вона не до мене. От і чудово, значить, ще можна поніжитись в ліжку, намагаючись якомога глибше поринути в залишки ранішньої дрімоти, ще солодшої від того, що не потрібно нікуди поспішати, хоч вже давно і день надворі. Студентам таке щастя перепадає не часто (воно то і далі по життю аналогічно виходить, проте краще молоді цього не казати). Натягнувши ковдру на голову я спробувала відключитися від реальності.

Та Олеся ніби навмисне хотіла мене позлити. Адже тільки но вона замовкла медово-пестливо з кимось базікати, чим мені абсолютно не заважала, так взялася то переконливо, то сердито-повчально, то задиркувато весело щось комусь доводити. Зрозуміло, що цього разу розмовляла вона з іншою людиною. І далі черга цілком ймовірно могла дійти до мене. Я ліниво потяглася до годинника. Майже 8, і це при тому, що до РАЦСу на 12.00, чого цій шаленій дівиці не спиться? І це ж, врахуйте, після добрячої гулянки.

Я повільно виповзла зі свого тепленького захистку і почвалала до ванної кімнати. Прискіпливо оглянула злегка підпухле обличчя, скуйовджене волосся, мішечки під очима – краля невимовна, добре, що на Христинчиному святі лише свої будуть, бо ймовірних кавалерів моя краса б розігнала.

- Наташко, ну що ти зависла, - це вже Олеся увірвалася до мене і взялась тормосити за плечі, - у нас сьогодні мільйон справ, мий своє змарніле личко і гайда збиратися, об 11 виходимо!

- Ще маємо купу часу! Ти чого така шалена? Нема з тобою спокою ні звечора ні зранку!

І я виштовхала її з ванної і заходилася повертати собі пристойний вигляд. Гардероб на розпис ми запланували заздалегідь, косметики я використовувала мінімум, тому менш ніж за годину була готова. Ганна Степанівна приготувала нам смачнючий сніданок, отой справжній бабусин, який згадується завжди з ностальгічною теплотою.

Пощастило нам і з погодою. Вранці випав перший сніг, і хоч було його зовсім трішки, проте легкий морозець і біла пелена змінили образ містечка з забруднено депресивного на урочисто затишний. На розі вулиці нас уже чекали молодята з невеликою групою людей. Підійшовши ближче, ми побачили не лише батьків Дмитра та сестру Христі, як і було домовлено спочатку, але також і її батьків. Певно, здоровий глузд і батьківська любов переважили всі інші сумніви.  

Йти нам було недалеко, погода та піднесений настрій сприяли невимушеній розмові між ледь знайомими людьми. Поки батьки молодят жартували про дитячі пустощі своїх чад Олеся непомітно відтягнула мене назад, прошепотівши:

- Наташко, маю дещо сказати, по-перше, вранці я говорила з Іркою, трохи вона, звісно, дує губи, бо ми запрошені, а вона ні. Я їй сказала, що якби вона, як ми, ще в дівках ходила, теж би запрошена була, а так хай тішиться мускулами свого Звіра, і ще чимось на додачу, чого ми тимчасово позбавлені. Ну і раз мова вже зайшла про оте, що до мускул додається…

- Лесько, ти мене лякаєш, - перебила я подругу, бо помітила, як нервово почали бігати її очі, а цього я вже давно за нею не помічала, - кажи вже, що знов утнути збираєшся…

- Після розпису ми всією юрбою йдемо на обід до ресторану, на другу годину якщо точно, а на третю я домовилась про зустріч з нашими вчорашніми знайомими…

- Лесько! – розчаровано видихнула я, - ти маєш намір свідомо зустрітися з усім тим кодлом?

- Ні-ні, - швидко замотала вона головою, - лише з Толиком, ну а він братика захопить, щоб ти не нудьгувала, ти нічого не зобов’язана…

- Котися в пекло разом зі своїм Толиком і його схибленим братиком! – зашипіла я, - після ресторану я гайну до бабуні на хату по речі, звідти – на вокзал, а ти роби, що хочеш!

- Наташко, тільки не сердься, але я дала Толику бабусину адресу, вони заїдуть за нами вже з речами, які я завбачливо поставила в коридорі, щоб не витрачати час на біганину туди-сюди.

Я глибоко вдихнула морозне повітря на повні груди. А як все добре сьогодні починалось! І на тобі, поки Леська буде мліти від свого орангутана авторитета, я стримуватиму підліткові полюції неповнолітнього хлопа! А потяг наш аж о 20.10, це п’ять годин суцільного стресу. Ну і що ж тут поробиш? Напрошуватись до Христини не будеш, їм з батьками явно не до нас, тупо сидіти на холодному вокзалі теж не вихід, ну і до Галини Степанівни назад проситися безглуздо, та вона і не прийме, коли побачить, хто саме по наші речі приїхав. Що ж, доведеться пройти це випробування до кінця. Але я мусила показати Олесі, що ця родь мені не до вподоби, тому нічого їй не відповівши, я прискорила ходу.

Розпис пройшов в стриманій урочистості, чим нагадав мені Ірине весілля. Правда, на цьому святі гостей було ще менше. Але, здавалося, молодята геть тим не переймалися. Після обітниць вони мило обійнялися, посміхаючись одне одному, здавалось навіть, що і нечисленні присутні їм лише заважали, настільки цілісними і щасливими вони виглядали. Я стиха ними любувалась, в душі заздрячи тій щирості і теплоті, що їх поєднувала. А що чекало мене? Не лише сьогодні, бо тут і так все зрозуміло, а далі? Чи дивитиметься так на мене хтось хоч колись? Так, ніби крім мене більше нічого і нікого немає. Я аж просльозилася, добре, що це співпало із закінченням церемонії, і обидві мамці також шмигали носами. Втерши непрохані сльози, я приречено попрямувала за всіма до ресторану.

Я навмисне всілась біля Христининої сестри. Це була худа дещо змарніла на свої роки молодиця, що повсякчас мовчала і лише зрідка піднімала на присутніх відсторонений погляд. Словом, ідеальна для мене на той час компаньйонка. Та Леся і не думала поступатися, і, щоб не тиснутись між батьками нареченої, всілася якраз навпроти мене, час від часу зачіпаючи мене ногами під столом. Алкоголю нам не подали, певне, в знак поваги до віросповідання Христининих родичів, а дарма, як на мене. Якщо навіть Ісус воду на вино перетворював, то чому ми, прості смертні, маємо страждати, давлячись «на суху»? Від усієї тієї злості я налягла на їжу, вперто дивлячись в свою тарілку.