НА ПАУЗІ

Наступного ранку мене збудив галасливий Олесин приїзд. Ще будучи в дверях вона дзвінко привітала мене з початком нового проблемного етапу мого життя:

- Наташко, підйом, - і вона закотила до кімнати здоровецьку торбу, що здавалась навіть більшою за неї саму, - вже пів гуртожитку на нас косяться, ну ти і видала!

- І я тебе надзвичайно рада бачити, - протираючи запалені очі відповіла я, - а добрих людей ти навіщо так обібрала, чи це вони лише завдяки неабиякій данині змогли тебе позбутися?

- О, які ми буркотливі та дотепні! – провадила вона своє далі, розстібаючи клунка і починаючи виволочувати звідки всіляке добро. – І дарма зубоскалиш, тут нам смаколиків на пів року стане, навіть якщо через твою легку поведінку нас тутешні старожили в осаду  візьмуть, прорвемося!

- Та тю на тебе! Абсолютно нічого ж не було! – і це я її для підтримки чекала?

- Про це знаєте лише ви і я, - спокійно продовжувала подруга, і, вимацавши чималенького рогалика, куснула добрий шмат, - а от поки я сюди підіймалася, то, крім невизначеного зауваження тьоті Галі «Ти ж там придивись до неї», чула по-за спиною зміїний шепіт двох старшокурсниць, тих фарбованих, що якраз над нами живуть.

- Теж мені знайшла світських левиць, до думки яких варто прислухатися.

- Як не як, але плітки розходяться, як чума, і можливо ви навіть і за руки не взялися, а для інших то вже всі корчі під гуртожитком витолочили! – і Леська хвацько запхала до рота решту рогалика.

- Ну от, сиділа в кімнаті весь час і проблем не було, сходила розвіятись, - буркотіла я, вткнувши голову у подушку.

- І правильно зробила, що сходила! Будеш тут весь час скніти поки ті фарбовані всіх хлопців перепробують? Чи для тебе думка вахтерки, яка тільки й оживає, коли переказує пристрасті мексиканських серіалів, є важливішою власного здорового глузду? – і цього разу Леська вихопила з торби апетитну ватрушку.

- Нема в мене ніякого глузду! – я вже не знала, плакати мені, сердитись чи сміятись, - і годі вже виїдати всі харчі, то ж мав бути стратегічний запас на невизначений термін!

- О, це воно, - струшуючи крихти з кофтини, вигукнула Олеся, - раз тебе хвилюють прості земні турботи, а особливо хліб насущний, ніц з тобою не станеться!

Я не хотіла особливо думати що там далі буде. Ну попліткують, пошепочуться за спиною, потицяють пальцями, хіба вперше? Тим, у кого власне життя убоге, тільки дай привід комусь кісточки перебрати. Нормальні люди своїми справами заклопотані. То невже маю перейматися такими дрібницями? Тому я відсунула свої гризоти вбік і подалася на допомогу Олесі, що ніяк не могла дати раду незліченним гостинцям від Владової мами. Золота жінка, дай Боже їй здоров’я.

Наступний тиждень приніс звичні клопоти – підготовку до пар, семінари, практичні, чергування, словом, я майже не помічала косих поглядів у свій бік, а вони, признаюсь, були, хоч і не критичні. Леся від мене не відходила, боячись, що хтось мене може зачепити не то випадково, не то жартома. Макс свого слова теж тримав, не пишучи і не дзвонячи. Продуманий, не інакше. Сам же казав, щоб відчула нестачу уваги і засумувала. Що ж, хоч трохи, але ця стратегія діяла – я подумки час від часу до нього зверталась, прокручуючи в голові наші подальші можливі діалоги і з кожним разом відточуючи свої репліки. Хоч би не дуже цим захопитися, бо так і до шизофренії недалеко.

От і другий тиждень добігав кінця. Від мого кавалера вісточки не було. Що ж, напрошувався очевидний висновок. Він самозакоханий гівнюк, що не тримає слова. І чим швидше я про це дізналася, тим краще. Хоча на душі було паскудно. Олеся все розуміла і підтримувала мене як могла. Пропонувала навіть ляльку вуду зробити і шпигати її зубочистками. Я ідею оцінила, проте відхилила – такий ритуал ще може пригодитися для серйозніших випадків, а що вони нагодяться, я не сумнівалася.

Проте в неділю прийшло від нього повідомлення. Побачення наше відкладається на певний термін у зв’язку з форс мажорними обставинами – декілька днів тому у нього виявили запалення апендикса і після численних аналізів його нарешті прооперували. Я відразу показала повідомлення Олесі:

- Як думаєш, правда, чи просто дурнувата відмазка?

- Навіть не знаю, - щиро відізвалась вона, - дико так жартувати, це ж власне життя як не як.

- Ага, - погодилась я, - можна, звісно, адресу лікарні запитати, відразу буде ясно бреше чи ні. Але це якось принизливо, ніби я напрошуюсь.

- А от запитай, тільки скажи, що ми вдвоє приїдемо, ну як друзі, підтримати там і все таке, - враз осінило Леську.

- О, тобі вже його відбити кортить, подруга називається, - награно почала мозолити я її, - хоч би ще дала на одне побачення сходити, а там вже «згоди та любові» як то кажуть!

- Та ну тебе, - відмахнулась вона, - роби, як знаєш. Але вивести його на чисту воду треба – для тебе, для мене чи кому він там потім дістанеться.

І я зробила так, як придумала Олеся. Як не дивно, Макс адресу скинув. Це була приватна лікарня, що знаходилась майже на околиці міста. Проте нас з Олесею це не зупинило і наступного дня після пар, закупивши дієтичного печива та нежирного кефіру ми рушили на провідини свого тепер уже спільного знайомого.

У приймальні нас зустріла молода смачно нафарбована медсестра. Вона прискіпливо оглянула нас з ніг до голови, ніби ми без запрошення припхалися до неї додому і невідь чого забажали. Спочатку деякий час ігнорувала нас, щось шкрябаючи в блокноті, потім підозріло запитала, хто ми є для пацієнта.

- Давні друзі, - не роздумуючи ляпнула я.

- Однокласники, - одночасно зі мною випалила Олеся.

Дівиця округлила і без того добряче виділені косметикою очі і монотонно повторила своє запитання ще раз.

- Так однокласники ми, і давні друзі, - взяла я ініціативу у свої руки, поки нас з ганьбою не вигнали звідси, - ще й можна сказати сусіди, оскільки живемо порівняно недалеко.

От би якби вона запитала, де саме, адже подивитися адресу пацієнта могла не відходячи від столу, посипалась би наша історія і всипали б нам на горіхи.