ЖИТТЯ ТРИВАЄ

Чи бували у вас такі моменти, коли хотілося б щоб увесь світ зник? Разом зі всіма його принадами та недоліками, шумом і запахами, радощами та нещастями? Так само раптово як стався Великий вибух тільки у зворотному напрямку? І залишились би тільки космічний морок, кволий відблиск байдужих зірок та ваша власна порожнеча. От десь в такому стані я й перебувала декілька днів, практично без сну і їжі.

Звісно, батьки і дівчата поперемінно намагались витягнути мене з депресивного стану. Проте я випросила в них трохи часу на "одужання", мені потрібно було переварити свою втрату, прийняти її і звикнути до неї, не обливаючись холодним потом щораз, коли я подумки прокручувала нашу останню розмову. І хоч Олеся щораз повторювала: "Не розкисай, ніхто  ж не вмер, все ще може статися", для мене все вже сталося, і від усвідомлення того що ніхто не вмер, мені аніскілечки не легшало. Я не ділилася з нею цими думками, бо порівнювати наші ситуації не мала права, тому від не виказаного ще більше боліло всередині. Єдиною, з ким ще можна було все обговорити, залишалась Христинка, проте вона мешкала вже в іншому місті, а душевні травми телефоном не обговорюють. От і залишилась я, при всіх своїх друзях, сам на сам з розпукою.

І знову вкотре навчання виявилось для мене рятівним кругом. Завершення училища, державні іспити, підготовка до вступної співбесіди, поселення в гуртожиток університету, хабар завідувачу за можливість поселитися в 22 (свята традиція), ремонт в новій кімнаті, - я знаходила відраду в щоденних клопотах, займала себе всім чим могла, не помічаючи як біжить час та міняються пори року. Інколи дівчата намагалися до мене достукатись, щоб я усвідомила, що з плином часу минає і життя, безжалісно і невідворотно. Хіба я цього не знала? Але як ще дозволити часу гоїти твої рани, спробувати почати нове життя і прийняти свою нову реальність. Я й так більше півроку, як не навідувалась додому. Після Іриного весілля мені не сила було там з'явитися. Дякувати Олесі, що весь цей час була поруч.

Навчання в універі припало мені до душі. Значно більше було тут можливостей та простору для самореалізації та особистісного зростання. 

- Оце вже наша заучка тут відтягнеться, - насмішкувато розповідала Олеся по телефону новини для Христини, щоразу переконуючись, що я її чую, - певно за рік їй диплома дадуть, а за два вона вже сама тут викладатиме і вимагатиме багатотонні хабарі з бідолашних студентів.

Особисте життя Христі і Іри було без змін - одна була одружена, інша вже майже теж. Наше з Лесею повсякденне існування теж не вирізнялося різноманіттям, були ми єдиною відрадою одна для одної. Ірка навіть припустила була, чи ми вже часом і не спимо разом (саме у тому сенсі), на що ми навіть не зговорюючись відповіли, що все можливо, ми дівчата сучасні і незакомплексовані, а на всіх принців може і не вистачити, то що, нам і не жити далі? Більше про це ніхто не жартував, оскільки в можливостях наших годі було сумніватися. 

В нашій групі хлопців вистачало, проте жоден з них не викликав у нас з Олесею зацікавленості. Ніби і не погані парубки, проте і не особливі нічим. В гуртожитку вибір представників чоловічої статі був більшим, проте часті гулянки сусідів і блискавична зміна ними партнерш довіри нам не вселяли. Однак і паранджу чіпляти ми наміру не мали. Все мусило статися у свій час, декілька місяців мало минути чи навіть років. Ми не поспішали, адже коли тобі лише два десятки, все життя ще попереду.

Олеся декілька разів за цей час зустрічалася з різними хлопцями, проте далі третього побачення справа не рухалася. Коли вона поверталася після чергової зустрічі, щоразу розчаровано відповідала:

- Це абсолютно не те, з ним навіть переспати, щоб забути його вже на наступний день не хочеться, суцільне розчарування.

Я співчутливо погоджувалась, не допускаючи й думки, щоб хтось колись змусив мене піти на побачення. Новини про Єгора до мене не надходили, я лише знала, що наприкінці весни він поїхав, а до того я свідомо уникала з ним зустрічі, не знаючи ні що йому казати, ні як себе при ньому поводити. А саме дике в цій ситуації було те, що я не знала достеменно це я покинула Єгора, вирвавшись від нього в тому убогому кафе, чи є покинутою сама через його рішення поїхати і не просити мене чекати? І в цьому абсурді я й жила весь час.

Пам’ятаю, приблизно в той час сталася зі мною неприємна пригода. Мала я, як і кожна звичайна людина, декілька більш-менш близьких родичів. Хоч зустрічалися ми не часто, але в ряди годи один про одного згадували. Так було і з моєю двоюрідною сестрою Ритою, на декілька років за мене старшою. Вона була вся із себе міська краля з власною квартирою (батьки розміняли трикімнатну на дві однокімнатні) та авто, яке придбала за проданий в селі будинок покійної бабці. Словом, мені нерівня, але тим не менш перед своїм весіллям Рита згадала про мене і не просто запросила на цю урочисту подію, а удостоїла мене звання почесного свідка. Мене це швидше обтяжило і напружило, однак Олеся наполегливо рекомендувала мені пропозицію прийняти:

- Та годі, Наташко, ще рік два і вже ніхто тебе нікуди не покличе, бо хто ж старих карг у свідки бере, ще й на весілля?

- От можеш ти, голубонько, підтримати як ніхто! Там певно одні мажори будуть понти одне перед одним кидати, я на тому весіллі буду як не приший кобилі хвіст!

- Це добре, що люд там буде пристойний! Гляди, і найдеш собі якогось «папика» в малиновому жакеті, що кормитиме тебе, одягатиме і кататиме на своєму мерсі!

- Леська, не біси! – мені було смішно і сумно водночас, - от візьму і знайду, кину тебе тут скніти серед вбогих студентів волоцюг, а сама жируватиму на зйомній хаті з коханцем як дама з камеліями!

- Та на здоров’я, тільки дивися, щоб серце в нього не зупинилося в розпалі любовного акту, вони ж на схилі літ вже потаскані, а ти в нас дівка молода, здорова, он скільки вже як не люблена, як дорвешся, страшно подумати!

- Ти за нього переживаєш чи за мене? Чи просто заздриш моїм раптовим перспективам?