ДІВЧАЧЕ ЛІТО

Та мандрівка до моря мала важливе значення для нас всіх, а для Христини і поготів. Та почну по порядку.  

Закупивши ціле купе, ми почувалися як сімейство Рокфеллерів в період свого розквіту. Не обмежуючись досягнутим, ми запаслися фруктами та декількома пляшечками шампанського. І хоч їхати було нам годин 8, ніхто не збирався спати тієї ночі. Насилу відкривши вікно, яке до нас відчиняли ще мабуть за Брежнєва, ми салютували кожній великій і не зовсім станції, де тільки зупинявся наш потяг. На одній із зупинок Ірка виявила бажання збігати по наступну дозу спиртного, але ми спромоглися її втримати, інакше продовжували б ми наш шлях вже без неї.  

Раз чи два до нас у купе навідувалася провідниця, огрядна та грізна тіточка з прискіпливим поглядом. Гадаю, саме такі як вона перлини Укрзалізниці і стали прототипом славнозвісної Вірки Сердючки. Глипнувши на стіл, де красувалась пляшка, вона аж за боки вхопилася, істерично нас запевняючи, що вже біжить по міліцію, начальника потягу і ледь не по самого міністра транспортних сполучень.  

- Прекрасна ідея, - миттю підхопилась Ірка, висмоктавши вміст чергового стакану, - ми теж раді будемо поділитися з цими шанованими людьми своїми зауваженнями! По перше, на полицях пил і сміття, ми встигли зробити фото. Далі, за два купе звідси гучна пиятика, не те, що наші скромні дівочі посиденьки з цим слабоалкогольним компотом. І на тій пиятиці нами було помічено вашу вельмишановну особу! 

- Ага, і фото теж є! - додала Леська, махаючи фотоапаратом. І хоча вона справді бачила провідницю у напівпрочинені двері купе, коли йшла до вбиральні, ніякого фото ніхто не робив і не збирався. 

- Крім того, - втрутилась вже я в розмову, що набирала обертів, - у вартість наших квитків входить чотири гарячих напої, яких ми так і не отримали, і впевнена, що іншим у цьому вагоні вони також якимось чудом не перепали... 

- А мене мучать сумніви стосовно свіжості білизни, - підозрілим тоном відізвалася Христина, - чула я таке частенько трапляється, коли не сумлінні провідниці продають один і той же постільний набір, щоб підзаробити на довірливих людях! 

- Так, а якщо запропонувати тому ж таки начальнику поїзда пройтися по вагоні у пошуку пасажирів буз квитків, - піддакнула я, - то багато чого цікавого можна виявити! 

- А біс з вами, спивайтеся, бісові діти! - роздратовано буркнула наша Вірка Сердючка і миттю вийшла, гримнувши дверима.  

Більше нас вона не займала. А коли ми виходили на кінцевій зупинці, здається мені, вона смачно в наш бік плюнула і в спину нам дулі тикала. Тай нехай, що взяти з убогого? 

Свій перший день справжнісінької відпустки ми вирішили провести в Одесі, а вже надвечір податися до одного з курортних селищ, якими аж кишить чорноморське узбережжя. Ще на вокзалі ми практично вдерлися до одного з екскурсійних автобусів, впавши на хвіст працівникам профспілки якогось заводу з Запоріжжя. На наше щастя ті бідні люди були з дороги неабияк втомлені, тож відбиватися від нас не мали ні сил ні бажання.  

Колоритний Привоз, атмосферна Дерибасівська, вражаючий уяву морський порт, тінистий Приморський бульвар, загадкові підземні катакомби - все це викликало у нас яскраві незабутні емоції. Після другої чи третьої зупинки ми помітили, що наша Христинка захоплена не лише принадами перлини біля моря, а й екскурсоводом - струнким світлочубим юнаком з розумними очима, що теж з цікавістю зиркали на нашу подругу крізь окуляри.  

Дмитро, чиє ім'я ми дізналися пізніше того ж вечора, був студентом історичного факультету місцевого вузу і підробляв влітку, як і більшість не місцевих бідолах, кому соромно постійно клянчити кошти у батьків. Поки ми кружляли автобусом по місту, він так постійно й стовбичив у Христі над головою, дзвінким голосочком повідомляючи нам та трудягам із заводу різні оповіді та легенди стосовно архітектурних та історичних пам'яток міста.  

По закінченню екскурсії, наш новий знайомий провів нас на автовокзал, порадив базу відпочинку, допоміг вибрати маршрут, словом, вів себе як справжній джентльмен, яких пора давно вже б занести до Червоної книги як зникаючий на планеті вид.  

Христинка то шарілася, то усміхалася, і коли Дмитро на прощання попросив номер її телефону, вона чуть не розплакалась, оскільки мобільного ще не мала. Я миттю запропонувала власний, і ще про всяк випадок внесла до списку контактів і номер Дмитра для перестраховки, бо розкидатись такими хлопцями то гріх, ще й великий.  

Виморені майже безсонною ніччю та мандрівками по місту ми поснули в маршрутці як гаврики. Ірка аж слину пустила, чим неабияк переполохала літню тіточку, що сиділа обабіч неї - та подумала, в неї починається приступ епілепсії і зчинила ґвалт. І добре, що розійшлася, інакше проїхали б ми нашу зупинку і ночували б скоріш за все десь просто неба. 

Дісталися ми нашого пункту призначення поночі. Сонний охоронець мляво окинув нас пустим поглядом, і не сказавши ні слова протягнув зв'язку затертих ключів. Тяглися ми до свого бунгало з останніх сил, та коли позакидали валізи у душну невелику кімнату, таки не стрималися і подалися до освіжаючого моря, що велично викочувало хлюпкі хвилі на прохолодний прибережний пісок.  

Ми так і полізли у воду хто в чому був. Людей на пляжі майже не було, лише одна закохана парочка неспішно пройшла повз, романтично тримаючись за руки, та патлатий тип в засмальцьованому комбінезоні зосереджено колупався в доверху наповненому смітнику.  

- А знаєте, - хрипко порушила тишу Ірка, коли ми знесилені попадали на берегу, - я оце на море вперше в житті потрапила... 

- Батьки тебе точно не люблять, - наполовину жартівливо відказала Леся, - ми чи не щоліта сюди ідемо, щоправда, далеко не заради мене. 

- І я з батьками ніколи тут не бувала, - відізвалася Христинка, - лише як вихованка літнього релігійного табору відпочинку... 

- Дівчата! - раптом підхопилась я, оскільки чергова геніальна ідея освітила мій притьмарений нестачею сну розум, - а давайте домовимося щороку знаходити декілька днів на те, щоб приїжджати сюди, щоб в житті не сталося, а таки спромогтися і збиратися таким ось складом, що скажете?